Замкнена кімната
Шрифт:
— Дивно. А наче все розумієте. То що я потім зробив?
— Спершу вивідали, де Сверд оселився.
— Так. Це було дуже просто. Потім я кілька днів стежив за ним, коли він виходить з дому, коли повертається… Він не часто залишав своє кубло. І штора на його вікні завжди була спущена, навіть увечері, коли він провітрював кімнату, це я також помітив.
— Ви надумали налякати старого, а то й убити його.
— Так, а яка була рада? Проте не легко було добратися до нього. Та я знайшов спосіб. Зовсім простий. Ви, звичайно, знаєте, який саме?
— Надумали підстрілити його у вікно, коли він відчинятиме його, щоб провітрити кімнату, або зачинятиме.
— Саме так. Тільки тоді він показувався. І я знайшов гарне місце. Ви знаєте де?
Мартін Бек кивнув головою.
— Певне, що знаєте. Адже там є тільки одне місце, якщо не заходити в будинок. На узбіччі парку з другого боку вулиці. Сверд щовечора відчиняв вікно о дев'ятій, а о десятій зачиняв. От я й пішов, щоб убити старого.
— Коли саме?
— У понеділок сімнадцятого. Так би мовити, замість чергового внеску в банк. Увечері, о десятій. І тепер починається чудасія. Не вірите? Я доведу, хай йому біс. Але спершу одне запитання. Ви знаєте, — чим я стріляв?
— Так. Автоматичним пістолетом сорок п'ятого калібру, марка «лама дев'ять А».
Маурітсон схопився руками за голову.
— Ви також із тієї компанії. Інакше не поясниш, звідки ви знаєте те, чого не можна знати. Якась чортівня.
— Щоб пострілу не було чути, ви прилаштували на пістолет глушник.
Маурітсон спантеличено кивнув головою.
— Мабуть, самі й зробили його. На один раз?
— Так, так, усе це було, — підтвердив Маурітсон. — Усе було, та поясніть мені, що сталося потім.
— Розкажіть початок, — запропонував Мартін Бек. — А я додам кінець.
— Отже, я пішов туди. Власне, поїхав машиною, але це один біс. Уже стемніло. Поблизу жодної пики не видно. В кімнаті не світиться. Вікно стоїть відчинене, завіса спущена. Я влаштувався на узбіччі. Постояв трохи, тоді глянув на годинник. Дві хвилини до десятої. Все йде так, як я собі уявляв. Клятий дід відхиляє завісу, з'являється у вікні, мабуть, думає зачинити його. А я ще остаточно не зважився. Ви, звичайно, знаєте, що я маю на думці?
— Ви ще не зважилися, чи вбити Сверда, чи тільки нагнати йому страху, пославши кулю в руку або у віконну раму.
— Атож, — зітхнув Маурітсон. — Атож, вам і це відоме. А я цього нікому не розповідав, тільки думав про себе, ось тут воно все.
Він постукав себе по лобі кісточками пальців.
— Але ви швидко зважились:
— Так. Глянув, як він стоїть, і подумав, що краще відразу вколошкати його. І вистрілив.
Маурітсон замовк.
— А далі що?
— Це вже все, скажіть, що було далі. Бо я не знаю. Дати маху було неможливо, але спочатку я гадав, ще не влучив. Сверд зникає, і мені здається, що вікно зачиняється. Раз і вже зачинене. Завіса стає на місце. Все має такий вигляд, як завжди.
— І що ви тоді зробили?
— Поїхав додому, що ж я ще мав робити? Потім щодня розгортав газети і хоч би слово. Якась пекельна загадка. Я тоді нічого не міг збагнути. А тепер і поготів.
— Як стояв Сверд, коли ви вистрілили?
— Ледь нахилившись уперед і піднявши праву руку. Він уже взявся однією рукою за гачок на вікні, а другою спирався об підвіконня.
— Де ви взяли пістолет?
— Знайомі хлопці купили трохи зброї за кордоном за експортною ліцензією, а я допоміг їм перевезти її сюди. І подумав, що добре й собі придбати якусь рушницю. Я не розуміюся на зброї, але мені сподобався один із їхніх пістолетів, і я купив собі такий самий.
— Ви певні, що влучили. в Сверда?
— Певен, неможливо було не влучити. А от далі почалося щось незрозуміле. Чому, наприклад, ніхто нічого не робив? Я інколи проходив повз будинок і дивився — вікно зачинене, завіса спущена. В чому річ, може, я все-таки не влучив? А потім таке закрутилося, що боже мій. Я вже нічого не міг збагнути. І раптом ви все знаєте.
— Дещо я можу вам пояснити, — сказав Мартін Бек.
— Можна, тепер я вас щось спитаю?
— Прошу.
— По-перше: чи я влучив у старого?
— Влучили. На смерть.
— І то добре. А я вже думав, що він сидить у суміжній кімнаті, читає газету й регоче, аж штани мокрі.
— Отже, ви вчинили вбивство, — поважно сказав Мартін Бек.
— Ага, — незворушно погодився Маурітсон. — Інші те саме торочать. Наприклад, мій адвокат.
— Є ще якісь запитання?
— Чому всім було начхати, що він мертвий? У газетах про це не було жодного рядка.
— Сверда знайшли аж згодом. І спершу вирішили, що він наклав на себе руки.
— Наклав на себе руки?
— Так. Поліція часом теж працює недбало. Куля, влучила просто в груди, воно й природно, адже він нахилився вперед, коли ви в нього стріляли. І кімната була замкнена зсередини: і двері, й вікно.
— Ага, мабуть, він потяг вікно за собою, і гачок зачепився за шпеник.
— Мабуть, десь так воно й було: Удар кулі такого калібру відкине людину на кілька метрів. Навіть якщо Сверд не тримався за гачок, той міг зачепитись за шпеник, коли вікно захряснулось. Я бачив щось подібне. Зовсім недавно.
Мартін Бек усміхнувся сам до себе.
— Що ж, можна вважати, що в основному все ясно.
— А мені не все. Наприклад, звідки ви знаєте, що я думав, перше ніж вистрілити?
— Це я просто здогадався, — відповів Мартін Бек. — У вас є ще якісь запитання?