Замкнена кімната
Шрифт:
— Незрозумілі історії, загадки, яких просто не можна відгадати. Відразу видно, що дарма братися за них, краще відразу махнути рукою.
— Будьте такі ласкаві й прийдіть сюди, — сказав Мартін Бек.
— Зараз? На Вестбергу?
— Авжеж.
— На жаль, це неможливо.
— Справді? — Мартін Бек глянув на годинник. — Скажімо, о пів на четверту.
— Але я просто не…
— О пів на четверту, — ще раз сказав Мартін Бек і поклав трубку.
Він підвівся й почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.
Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити. це важче, ніж розслідувати саму справу.
Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.
Його прізвище нічого не казало Мартінові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.
Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.
— Сідайте, будь ласка.
Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:
— Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання?
Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями кулькову ручку. Тоді спитав:
— Коли ви прибули на Бергсгатан?
— Увечері, десь близько десятої.
— І що ви там побачили?
— Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.
— Де були патрульні?
— Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.
— Вони весь час охороняли двері?
— Казали, що весь час.
— А що ви… що ти зробив?
— Ясно що — зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.
— Але ти зробив інший висновок?
— Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.
— Вікно у залі було взяте на защіпку?
— Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.
— Скільки ти там пробув?
— Недовго. Лише доти, доки переконався, що кримінальній поліції там нема чого робити. Це ж було або самогубство, або природна смерть, то хай собі нею займається відділ громадського порядку.
Мартін Бек погортав папери.
— Я не бачу опису вилучених речей.
— Справді? Виходить, забули. А з другого боку, що там було вилучати? Самий мотлох. Стіл, стілець, ліжко та ще в кухні різний непотріб.
— Але ти оглянув усе?
— Аякже. Все добре оглянув, перше ніж дав дозвіл.
— На що?
— Як на що? Не розумію.
— На що ти дав дозвіл?
— Забрати тіло, а на що ж. Адже треба було зробити експертизу. Навіть якщо це самогубство, треба зробити розтин, такий порядок.
— Ти можеш підсумувати свої спостереження?
— Аякже. Що тут підсумовувати. Тіло лежало приблизно за три метри від вікна.
— Приблизно?
— Так, я не взяв із собою рулетки. Видно було, що старий пролежав місяців два, одне слово, геть розклався. В кімнаті було два стільці, стіл і ліжко.
— Два стільці?
— Так.
— Ти тільки-но казав, що один.
— Справді? Ні, мабуть, таки два. Ще там була поличка зі старими газетами й книжками. А в кухні дві-три каструлі, кавник і таке інше.
— Що інше?
— Консервний ключ, ножі, виделки, відро на сміття.
— Так. А на підлозі щось лежало?
— Нічогісінько, крім трупа, звичайно. Я питав патрульних, але й вони сказали, що нічого не знайшли.
— У квартиру ще хтось заходив?
— Ні. Я питав поліцаїв, і вони сказали, що ніхто не заходив. Ніхто, крім мене і їх двох. Потім приїхали хлопці з фургоном і забрали труп у поліетиленовому мішку.
— І вже встановлено, від чого Сверд помер.
— Ну певне. Застрілився. Диво, та й годі. Куди ж він дів пукавку?
— У тебе є якесь більш-менш переконливе пояснення цьому?
— Ніякісінького. Ідіотський випадок. Загадка, якої не можна відгадати, я вже казав. Рідко, але й таке буває, хіба ні?
— А поліцаї що казали?
— Нічого. Тільки, що знайшли мертвого і що все було замкнене зсередини. Якби там була пукавка, то невже б ми її не знайшли. Та й де їй лежати, як не поряд із мерцем.
— Ти з'ясував, хто був покійний?
— Аякже. Прізвище його Сверд, так було написано на дверях. І зразу видно, що він за один.
— І що, ж він за один?
— Покидьок. Мабуть, звичайний алкоголік. Такі саме найчастіше і накладають на себе руки, чи напиваються до смерті, чи вмирають від інфаркту абощо.
— А чогось істотнішого ти не можеш додати?
— Ні. Випадок дивний, я вже казав. Просто загадка. Я певен, що тут і ти не даси собі ради. Та й, зрештою, є справи важливіші.
— Можливо.
— Далебі є. Можна мені вшиватись?
— Постривай, — відповів Мартін Бек.
— Я сказав усе, — мовив Альдор Густавсон і розчавив сигару в попільниці.
Мартін Бек підвівся й підійшов до вікна.
— Але я не все, — відповів він, стоячи спиною до відвідувача.