Здібний учень
Шрифт:
Він блимнув на Дюсандера з виразом скривдженої дитини.
— Вони встановлять за мною нагляд. Чорт, вони можуть послати мене до лікаря. Я не знаю. Звідки мені знати? Але ні, ніякого гаплика не буде! І я не збираюся йти ні до якої літньої школи.
— Чи виправної колонії,— спокійнісінько зауважив Дюсандер. Тод перестав кружляти по кімнаті. Обличчя йому скам’яніло. Щоки та лоб, уже й так бліді, сполотніли ще дужче. Він уп’явся поглядом у Дюсандера і перепитав, заникуючись:
— Що... що ви сказали?
— Мій любий хлопче,— відповів Дюсандер, напускаючи на себе довготерпеливий вигляд. — Останні п’ять хвилин я слухав, як ти скиглив та пхинькав, і все те твоє скиглення та пхинькання зводиться ось до чого. Ти в біді. Тебе можуть викрити. Тобі може стати непереливки. — Побачивши, що хлопець усю свою увагу скупчив на ньому (нарешті!), Дюсандер замислено сьорбнув зі своєї чашки.
— Хлопчику мій,— провадив він,— така поведінка для тебе дуже небезпечна. Небезпечна вона й для мене. Я можу потерпіти значно більше, ніж ти. Тебе непокоїть твій табель. Тю! Дозволяти собі таке через шкільний табель!
Своїм жовтим пальцем він скинув документ зі столу на підлогу.
— А от я непокоюся за своє життя!
Тод мовчав, не спускаючи з Дюсандера того самого каламутного, з божевільними вогниками, погляду.
— Ізраїльтяни не зглянулися на мої сімдесят шість. Смертний вирок там чинний ще й досі, надто ж коли йдеться про нацистського військового злочинця, причетного до таборів.
— Ви громадянин Сполучених Штатів,— заперечив Тод. — Америка не дасть вас забрати. Я про це читав. Я...
— Ти читав, але ти мене погано слухав! Я не громадянин Сполучених Штатів! Документами мене забезпечила cosa nostra [12] . Мене депортують, і агенти Моссаду чекатимуть на мене скрізь, де тільки приземлиться мій літак.
— Коли б вони вас повісили, — пробурмотів Тод, стиснувши кулаки і втопивши в них очі. — Який я ідіот, що зв’язався з вами!
— Свята правда,— ледь посміхнувся Дюсандер. — Але ти зі мною пов'язаний. Ми повинні жити сьогоднішнім днем, а не думати про те, як воно могло б бути колись. Ти мусиш визнати: відтепер твоя й моя долі переплетені назавжди. Якщо ти «настукаєш на мене», як ви тут висловлюєтесь, невже, по-твоєму, я завагаюся бодай на мить і не настукаю на тебе? Сімсот тисяч загиблих у Патіні. Для всього світу я злочинець, чудовисько, ба навіть різник; так мене величатимуть у ваших скандальних газетках. А ти — співучасник усього цього. Ти знав, що твій спільник злочинець, і не виказав його. А якщо мене схоплять, я роздзвоню про тебе на весь світ. Коли репортери пхатимуть мені в обличчя мікрофони, знаєш, що я товктиму знов і знов? Твоє ім’я! «Тод Боуден, еге ж, це його ім’я... скільки часу? Майже рік. Він жадав знати все... про оті класні речі. Еге ж, саме так він і сказав: «От класні речі».
12
Італійська мафія в Америці.
Тодові перехопило подих. Шкіра його здавалася прозорою. Дюсандер посміхнувся до нього, не перестаючи цідити свій «бурбон».
— Гадаю, тебе запроторять за грати. В’язницю називатимуть виправним чи там виховно-виправним закладом — має бути якась хитромудра назва для нього на зразок «Поступу в навчанні за чверть»,— він скривився,— та хоч би як її називали: вікна там будуть у клітинку.
Тод облизав губи.
— А я скажу, що ви брешете. Скажу їм, що допіру про все дізнався. Повірять мені, а не вам. Будь ласка, затямте це собі!
Дюсандер не переставав ледь помітно всміхатися.
— Ти ж казав, твій батько в тебе все випитає.
Тод відповів повагом, як говорять люди, думаючи на ходу. — Може, й ні. Може, не цього разу. Це ж вам не шибку камінчиком розбити.
Серце в Дюсандера тенькнуло. Він розумів, що хлопчикові міркування мали певний сенс — коли на карту поставлено так багато, може, він, хлопчик, і спромігся б переконати батька. Врешті-решт, коли стикаєшся з такою прикрою правдою, який батько не хотів би дати себе переконати?
— Може, й так. А може, й ні. Але яке пояснення ти збираєшся вигадати щодо всіх отих книжок, які ти начебто мусив мені читати, бо нещасний пан Дюсандер майже сліпий? Очі в мене, правда, вже не ті, що були, проте я й досі в окулярах читаю навіть дрібний шрифт. Я зможу це довести.
— А я скажу, ви мене обдурили!
— Обдурив? А яку ж причину для такої моєї брехні ти їм висунеш?
— Скажу, що вам потрібен був приятель... що ви були таким самотнім.
А оце, подумав Дюсандер, уже досить близьке до правди, в яку можна б повірити. І колись, на початку, хлопчик міг би з цього скористатися. Але тепер він був виснажений: тепер він був схожий на пошарпаний одяг, що доживає віку. Якби дитина на вулиці пальнула з іграшкового пістолета, цей хлоп’як підскочив би й заверещав, як дівчисько.
— Твій табель також буде на моєму боці,— сказав Дюсандер. — Хіба «Робінзон Крузо» став причиною того, що твої оцінки так погіршали, хлопчику мій, га?
— Заткніть пельку, чуєте? Досить уже патякати!
— Ні,— сказав Дюсандер. — Я не мовчатиму. — Він запалив сигарету, тернувши сірником по дверцятах газової плити. — Я не мовчатиму, доки не примушу тебе затямити одну просту істину. Ми з тобою в одному човнику й або випливемо, або потонемо. — Він поглянув на Тода крізь клуби диму, вже без усміху; його старе зморшкувате обличчя було бридке. — Я потягну тебе, хлопче, за собою. Обіцяю тобі це. Якщо на поверхню зрине бодай щось, тоді зрине все. Обіцяю тобі.
Тод похмуро зиркнув на нього і нічого не сказав у відповідь.
— А тепер,— жваво сказав Дюсандер з виглядом людини, яка відбула прикру, але конечну розмову,— питання в тім, що ми робитимемо в цій ситуації? Що ти можеш із цього приводу сказати?
— Оце допоможе з табелем,— сказав Тод і витяг із кишені куртки нову пляшку вибавлювача чорнила. — А як бути з тим падлючим листом, я не знаю.
Дюсандер схвально глянув на вибавлювач. Він сам свого часу підробив не один звіт. Коли квоту збільшили до фантастичного рівня, ба навіть... вищого, ніж фантастичний. І в тих звітах — що ще більше нагадувало йому ситуацію, в якій вони тепер опинилися,— були рахунки-фактури, куди записували військову здобич. Щотижня він перевіряв ящики з коштовностями, які везли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі великих сейфах на колесах. До кожного ящика прикріплювався конверт, де лежала фактура з переліком усього, що там лежало. О, скільки там було каблучок, намиста, кольє, скільки було золота! Однак у Дюсандера була своя власна скринька з коштовностями — не надто коштовними коштовностями, але й не якимось там дріб’язком. Жадеїт, турмалін, опал. Кілька перлин не зовсім правильної форми. Технічні діаманти. І коли він бачив у переліку речей для пересилки в Берлін щось цікавеньке або, на його думку, варте того, щоб його привласнити, він брав його, міняв на що-небудь зі своєї скриньки і за допомогою чорниловибарвлювача вибавляв назву на фактурі й уписував туди нову. Він неабияк наламав руку в цій справі... і це не раз ставало йому в пригоді по закінченні війни.
— Добре,— сказав він Тодові. — А щодо листа...
Дюсандер знову почав розгойдуватися, сьорбаючи з чашки. Тод підсунув стільця до столу і заходився чаклувати над табелем, якого він, не зронивши ні слова, підняв з підлоги. Зовнішній Дюсандерів спокій вплинув на нього, і він мовчки працював, замислено схиливши голову над табелем, як це робить кожен американський хлопчик, що взявся до найкращої в світі роботи, яку послав йому Господь, байдуже, що від нього вимагалося: посадити кукурудзу, зробити неперевершений кидок в іграх Світової дитячої ліги чи підробити оцінки в табелі. Дюсандер глянув на його ледь присмаглу потилицю, що чітко вирізнялася між круглим краєм комірця сорочки та білявою кучмою. Відтак перевів погляд із хлопцевої потилиці на верхню шухляду шафи, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар — він добре знав, де його малося завдати — і шийний хребець буде розтято. Хлопцеві вуста вмовкнуть назавжди. Дюсандер сумовито посміхнувся. Якщо хлопчик раптом зникне, з’являться запитання. Багато запитань. Його самого теж будуть розпитувати. Навіть якщо того листа у хлопчикового приятеля і нема, доскіпливі розпити — це те, на що йому не вільно наражатися.