Здібний учень
Шрифт:
Так. Здавалося, він був чимось дуже занепокоєний.
Дюсандер зачарував подружжя Боуденів, тільки-но переступивши поріг. Хлопчик набрехав батькам, що пан Дюсандер майже нічого не бачить (мовляв, старому бідоласі панові Дюсандерові не завадило б мати собаку-поводиря), бо лише так можна було пояснити, чому хлопчикові доводилось йому читати. Дюсандер про це не забував і не мав сумніву, що не допускався жодної похибки.
Він зодяг свій найліпший костюм і, дарма що вечір був негодяний, артрит, на диво, не дуже йому дошкуляв; тільки
За обідом він оповідав про ессенський автозавод, про відбудову повоєнної Німеччини (Боуден втулив кілька доречних зауважень і, здавалося, був задоволений Дюсандеровими відповідями) та про німецьких письменників. Моніка Боуден поцікавилась, чому він так пізно, бувши вже немолодим, переїхав до Америки, на що Дюсандер, прибравши скорботного вигляду, розповів про смерть вигаданої дружини. Моніка Боуден була розчулена до сліз.
А потім, коли вони пили той гидомирний коньяк, Дік Боуден запитав:
— Якщо моє запитання здасться вам нетактовним, будь ласка, можете не відповідати... але мені цікаво знати, що ви робили в роки війни?
Хлопець насторожився.
Дюсандер усміхнувся і сягнув по сигарету. Він чудово бачив коробку, проте дуже важливо було не пропуститися найменшої похибки. Моніка вклала сигарету йому в руку.
— Дякую, вельмишановна пані. Обід був чудовий. Ви прегарна кухарка. Навіть моя дружина не готувала смачніше.
Моніка подякувала йому і зашарілася. Тод кинув на неї неприязний погляд.
— Запитання як запитання,— озвався Дюсандер, запалюючи сигарету й повертаючись до Боудена. — До 1943 року, як і всі придатні до військової служби чоловіки, яких за віком не брали на фронт, я був у резерві. А потім для третього рейху та для навіжених його творців запалали на стіні вогненні письмена. А надто для одного маніяка.
Він дмухнув на сірника, вигляд у нього був урочистий.
— Всі ми зітхнули з полегкістю, коли Гітлерові стало непереливки. З великою полегкістю. Звісно,— тут Дюсандер втопив у Боудена щирий погляд однодумця,— ми остерігалися висловлювати свої почуття. Надто ж уголос.
— Розумію,— шанобливо притакнув Дік Боуден.
— Еге ж,— суворо повторив Дюсандер,— уголос. Пам’ятаю, одного вечора ми вчотирьох чи вп’ятьох, усі друзі, після роботи зайшли до шинку
— тоді там уже не завжди бував шнапс чи навіть пиво, але так сталося, що того разу було те і те. Ми всі зналися між собою понад двадцять років. Один із нас, Ганс Хаслер, сказав, так собі, між іншим, що, певно, фюрерові дали кепську пораду, мовляв, йому не треба було відкривати другого фронту проти росіян. А я йому: «Гансе, бійся Бога, прикуси Язика». Сердешний Ганс ізблід і вмить змінив тему. Та за три дні він пропав, і я вже ніколи його не бачив і, оскільки мені відомо, не бачив його й ніхто з тих, хто сидів того вечора за нашим столом.
— Який жах! — майже самими губами мовила Моніка. — Ще коньяку, пане Дюсандере?
— Годі, дякую,— він усміхнувся до неї. Мою дружину її мати научала: «Знай міру!»
Тод насупився ще дужче.
— Як, на вашу думку, його спровадили до табору? — поцікавився Дік.
— Вашого приятеля Хеслера?
— Хаслера,— гречно виправив його Дюсандер. Він спохмурнів. — Багатьох спроваджували. Ті табори... ганьба німецького народу, якої йому не змити тисячі років. Таку-то спадщину дістали ми від Гітлера.
— О, гадаю, ви прибільшуєте,— зауважив Боуден, запалюючи люльку і випускаючи хмаринку. — Якщо вірити прочитаному, більшість німців жили в цілковитому невіданні. Люди з околиць Освєнціма гадали, що то не табір, а ковбасна фабрика.
— Святий Боже! Який жах! — вигукнула Моніка і глянула на чоловіка, благаючи поглядом припинити цю розмову. Потім обернулася до Дюсандера і розквітла усмішкою. — Обожнюю, коли курять люльку, а ви, пане Дюсандере?
— Знаєте, пані, я теж,— відказав Дюсандер, ледве стримуючи непереборне бажання чхнути.
Раптом Боуден перегнувся через стіл і поплескав сина по плечу. Той аж підскочив з несподіванки. — Чогось ти сьогодні все мовчиш. Може, тобі нездужається?
Тод усміхнувся якоюсь особливою усмішкою, немовби призначеною для них обох: батька і Дюсандера. — Зі мною все гаразд. Ви ж знаєте, що більшість цих історій я вже чув від пана Дюсандера.
— Тоде! — озвалася Моніка докірливо. — Хіба це...
— Вустами немовляти промовляє правда,— зауважив Дюсандер. — Це один з привілеїв дітей, від якого дорослі майже завжди мусять відмовлятися. Чи не так, пане Боудене?
Дік зі сміхом кивнув головою.
— Ну, а тепер, гадаю, Тод проведе мене додому,— сказав Дюсандер.
— Либонь, йому треба готувати уроки.
— Тод — дуже здібний учень,— майже машинально похвалилася Моніка, трохи розгублено дивлячись на Тода. — Самі п’ятірки та четвірки. У другій чверті мав лише одну трійку, з французької, але обіцяє виправити її у третій. Правда, Котику Тоде?
Тод знову усміхнувсь якимось значливим усміхом і кивнув.
— Чого вам іти пішки? — встряв Дік. — Я залюбки вас відвезу.
— Я ходжу пішки, щоб подихати повітрям і розходити ноги,— пояснив Дюсандер,— і волів би вертатися саме так... звичайно, якщо Тод не віддасть переваги машині.
— О, ні. Я теж не від того, щоб прогулятися,— відповів Тод, і батько з матір’ю заусміхалися до нього.
Вони вже підходили до вулиці, де мешкав Дюсандер, коли той порушив мовчанку. Надворі мжичило, і він тримав над головами їх обох розгорненого парасоля. На диво, його артрит принишк, неначе задрімав. Це було щось незвичайне.