Здібний учень

Кінг Стівен

— Танцювали?

— Як і «Циклон Б», його подавали через душ. І вони... вони починали блювати і... несамохіть випорожнювалися.

— Пхе! — пирхнув Тод. — Нападала бігунка, га? — Він показав на тістечко на Дюсандеровій тарілці. Своє він уже з’їв. — їстимете?

Дюсандер не відповів. Обличчя мав холодне, мов темний бік планети, яка не обертається. Очі затуманилися. В душі сполучилися в найдивовижнішій комбінації огида і — невже таке може бути? — ностальгія?

— На них нападали корчі, вони кричали верескучими дивацькими голосами. Мої люди... називали «Пегас» співучим газом. Кінець кінцем в’язні падали і лежали покотом на підлозі, вкриті власним лайном; вони лежали на бетонній підлозі, кричали, стогнали, з носа в них юшила кров. Але я сказав тобі неправду. Газ не вбивав їх: може, був не досить отруйний, а може, ми просто не могли примусити себе чекати. Гадаю, причина саме в цьому. Людей у такому стані годі було довго лишати живими. Я послав туди п’ятьох солдатів з рушницями, щоб покласти цьому край. Певна річ, мене не похвалили б, якби дізналося начальство. Воно могло б розцінити це, як розбазарювання набоїв, що їх фюрер називав скарбом нації. Але я довіряв тим п’ятьом. Був час, хлопчику мій, коли я думав, що мені вже ніколи не забути звуків, що вихоплювалися їм з горла. Співу і сміху.

— Авжеж, розумію,— кивнув головою Тод. Він покінчив із Дюсандеровим тістечком двома заходами. Марнотратство до добра не доведе, казала Тодова мати, коли той залишав недоїдки на тарілці. — Гарна історія, пане Дюсандере. Ви завжди гарно оповідаєте, якщо вас підштовхнути.

Кажучи це, Тод усміхнувся до старого. І тут сталося неймовірне: несподівано для самого себе Дюсандер відповів хлопцеві усмішкою.

5

Листопад, 1974

Дік Боуден, батько Тодів, разюче скидався на актора кіно й телебачення Лойда Бокнера. Він, Боуден, не Бокнер, мав тридцять вісім років, був високий, худорлявий, полюбляв сорочки у стилі «Ліги плюща» та однобарвні, звичайно темні, костюми. На будівельний майданчик одягав сорочку, штани кольору хакі та корковий шолом — згадка про Корпус миру, коли він допомагав проектувати й будувати дві греблі в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він чіпляв окуляри з половинчастими скельцями, які іноді зсувалися на кінчик носа, уподібнюючи його до декана коледжу. Зараз, коли він злегка постукував Тодовим табелем за першу чверть по блискучому, мов скло, бюрку, на ньому теж красувалися ці окуляри.

Одна четвірка. Чотири трійки. Одна двійка. Двійка — святий Боже! Тоде, хоч мати цього й не показує, але ти її дуже засмутив.

Тод похнюпив очі; він не всміхався. Коли його батько згадував Господа, це не віщувало нічого доброго.

— Боже! Ти ще ніколи не мав такого табеля! За початковий курс алгебри — двійка? Що це таке?

— Не знаю, тату,— він провинно дивився на свої коліна.

— Ми з матір’ю вважаємо, що ти забагато часу проводиш із паном Дюсандером. Мало сидиш за підручниками. Вважаємо, що тобі слід обмежити ці зустрічі суботами, доки ми побачимо зміни на краще у твоїй науці...

Тод звів очі на батька, і на мить Боуденові здалося, ніби у сина в очах палає шалена, неприхована лють. Боуден широко розплющив очі, пальці його міцно стиснули ясно-жовтий Тодів табель... і знову перед ним був Тод, який дивився на нього щирим, щоб не сказати жалісним, поглядом. Чи була то справді лють? Звісно ж, ні. Але мить стривожила його, і він тепер не знав, як бути далі. Тод ніколи не гнівався, і Дік Боуден не збирався будити в ньому гнів. Вони з сином були друзі, були ними завжди, і Дік хотів, щоб так тривало й надалі. Вони нічого не приховували від нього, нічогісінько (крім того, хіба, що Дік Боуден час від часу зраджував Моніку зі своєю секретаркою, але хто розповідає про таке тринадцятирічному синові?... До того ж це аж ніяк не впливало на їхні взаємини, на його родинне життя). Саме такими мали бути їхні стосунки, саме так він мусив поводитись у цьому страшному світі, де вбивці уникали покарання, школярі старших класів кололися героїном, а підлітки, Тодові ровесники, схоплювали венеричні захворювання.

— Ні, тату, не роби цього. Я хочу сказати, не карай пана Дюсандера за мої провини. Розумієш, йому без мене буде так самотньо. Я вчитимуся краще, слово честі. Ця алгебра... вона лише спершу здалася мені такою тяжкою. А тоді я пішов до Бена Треймана, і, коли ми кілька день повчили її разом, я став потроху петрати. Я просто... Не знаю, я якось розгубився спочатку.

— Я вважаю, що ти з ним проводиш багато часу,— повторив Боуден, але цього разу вже не так суворо. Важко було відмовити Тодові, не хотілося розчаровувати його, та й його зауваження, що старого буде покарано за Тодові провини... хай йому грець, це теж мало сенс. Старий так чекав на Тодові візити.

— Вчитель алгебри, пан Шторман, він такий суворий,— поскаржився Тод. — Ти знаєш, скільком дітям він поставив двійку. А троє чи четверо мають навіть одиницю.

Боуден замислено кивнув головою.

— Я більше не ходитиму до нього середами. Доки не виправлю оцінки. — Він майже читав цю умову в батькових очах. — Я залишатимуся щодня в школі після уроків і студіюватиму алгебру. Обіцяю.

— Тобі що, так подобається цей старий?

— Він справді славний,— щиро відповів Тод.

— Ну що ж... гаразд. Спробуймо зробити, як ти сказав, невтомний наш трудівниче. Але я хочу, щоб у січні оцінки були далеко кращі, ти мене розумієш? Я думаю про твоє майбутнє. Ти, мабуть, вважаєш, що у п’ятому класі зарано ще про це думати, але це не так. У жодному разі! — Так само як мати Тодова полюбляла повторювати: «Марнотратство до добра не доведе»,— Дік Боуден любив говорити: «У жодному разі».

— Розумію, тату,— серйозно, як чоловік чоловікові, сказав Тод.

— У такому разі марш до підручників,— він поправив окуляри і поплескав Тода до плечу.

Тодова усмішка, широка й щира, засяяла на його обличчі.

— Уже йду, тату!

Боуден дивився з гордовитим усміхом на Тода, що виходив із кімнати. Таких, як він, один на мільйон. І то ніякі не лютощі були на обличчі в Тода. Напевне. Може, гонор... але в жодному разі не та шалена лють, яка йому спочатку приверзлася. Якби Тод був здатний на таке шаленство, він би вже давно знав про це; його син був для нього розгорнутою книгою. Так було завжди.

Насвистуючи,— батьківський обов’язок виконано,— Дік Боуден розгорнув креслення і схилився над ним.

6

Грудень, 1974

Обличчя старого, який у відповідь на Тодів настирливий дзвінок відчинив двері, було змарніле, жовте. Волосся, пишне в липні, тепер уже не спадало на кістляве чоло, й було посічене і тьмяне. Тіло в Дюсандера, худе й раніше, видавалося тепер виснажливим... однак йому далеко ще було до в’язнів, які потрапляли до нього в руки.