Здібний учень
Шрифт:
— На фабриці в Патіні шили одяг для німецьких солдатів. А ми... —
Дюсандер на мить затнувся, однак примусив себе говорити далі. — У нас там була не виправно-трудова колонія,— закінчив він.
На обличчі в Тода заграла звична усмішка.
— Може, на сьогодні досить? Прошу тебе. У мене вже в горлі дере.
— Треба менше палити,— сказав Тод, не перестаючи всміхатися. — Розкажіть мені ще щось про одяг.
— В’язнів чи СС? — покірно спитав Дюсандер.
— І тих, і тих,— усміхаючись сказав Тод.
3
Вересень, 1974
Тод був у себе вдома на кухні й робив собі сендвіч з арахісовим маслом та желе. Щоб дістатися кухні, треба подолати десь із шість сходинок, які ведуть на підвищення, де сяяли хром та нікель. Електрична друкарська машинка Тодової матері гула невпинно, відколи він повернувся додому зі школи. Мати друкувала дисертацію якомусь аспірантові. Той був коротко стрижений, носив окуляри з товстими лінзами і, на Тодову думку, скидався на якогось почварного марсіанина. У дисертації йшлося про поширення фруктової мушки в долині Салінас по другій світовій війні чи про якесь інше подібне гайно, не краще за це. Та ось машинку вимкнули, і мати вийшла зі свого кабінету.
— Котику Тоде,— привітала вона його.
— Кицю Моніко,— відгукнувся він доволі приязно.
Його матінка непогано виглядала як на тридцятишестирічну пташечку, подумав Тод; біляве волосся з пофарбованими в попелястий колір пасмами, висока, струнка, зараз на ній були темно-червоні шорти та прозора, теплої барви віскі блузка, яку вона недбало зав’язала на вузол під персами, виставивши на оглядини плаский гладенький живіт. Із волосся, зашпиленого ззаду туркусовою шпилькою, стирчала гумка, якою вона користувалася, працюючи на машинці.
— Ну, як там у школі? — спитала вона, піднімаючись сходинками до кухні. Вона злегка торкнулася його губів своїми і вмостилася на стільці перед столом, за яким вони звичайно снідали.
— У школі все гаразд.
— Знову серед найкращих у класі?
— Авжеж,— насправді він думав, що в першій чверті оцінки трохи погіршають. Він забагато часу проводив у Дюсандера, і навіть коли не був у старого фрица, то розмірковував над тим, про що той розповідав. Раз чи двічі йому навіть наснилося почуте від Дюсандера. Але все було гаразд, все — під контролем.
— Здібний учень,— сказала вона і скуйовдила його пишну біляву чуприну. — Як сендвіч?
— Смачний,— відповів він.
— У такому разі, чи не міг би ти зробити й мені і принести до мого кабінету?
— Не можу,— відповів він. — Я обіцяв панові Денкеру, що завітаю до нього і десь із годинку йому почитаю.
— Ще й досі «Робінзона Крузо»?
— Н-н-і,— він показав їй спинку грубезної книжки, куплену за двадцять центів у лахмітника. — «Тома Джонса».
— Лелечки! Та ви ж читатимете її увесь цей навчальний рік, Котику Тоде. Ти б пошукав скорочений варіант, такий, як «Крузо».
— Я не маю нічого проти, але він хоче, щоб я прочитав йому саме повний варіант. Він так сказав.
— О! — вона подивилася на нього, а тоді міцно пригорнула його до себе. Мати не часто показувала свої почуття, і Тод зніяковів. — Ти такий молодець, ти стільки свого вільного часу присвячуєш старому. Твій батько і я, ми вважаємо, що це... щось надзвичайне.
Тод скромно похнюпив очі.
— І навіть нікому про це не розповідаєш,— сказала вона. — Криєшся з душевними скарбами.
— Знаєш, мої друзі... вони подумають, ніби я несповна,— відповів Тод, скромно всміхаючись і не відриваючи очей від підлоги. — Лайно все це.
— Не кажи таких слів,— неуважно дорікнула вона. — І потім, як ти гадаєш, пан Денкер погодився б завітати до нас якось увечері на обід?
— Можливо,— непевно відповів Тод. — Слухай, я мушу забиратися геть якнайшвидше.
— Гаразд. Вечеря о пів на сьому. Не забувай.
— Не забуду.
— Тато сьогодні затримається на роботі, тож ми знову вечеряємо з тобою вдвох.
— Чудово, кицюню.
Вона з ніжним усміхом дивилась, як він виходить, і сподівалася, що в «Томі Джонсі» немає нічого такого, про що йому було б іще зарано знати (зарано, бо ж йому лише тринадцять!) Вона цього майже певна. Він зростав у суспільстві, де будь-хто за долар із чимось міг купити такий часопис, як «Пентхауз»; навіть дитина, здатна дотягтися до верхньої полички, могла хутенько переглянути його, перш ніж газетяр її нажене. У суспільстві, яке, здається, найбільше вірить у заповідь: заподій шкоду ближньому. Тож вона не думала, що у книжці, написаній двісті років тому, було щось таке, що зашкодило б Тодові, а старому, поза всяким сумнівом, книга сподобається. До того ж, як каже Річард, світ для дитини — лабораторія. Хай вона там нишпорить. І якщо дитина доглянута, здорова, має добросердих батьків, вона буде тільки дужча, коли іноді сягне незнаних закамарків.
А в цей час найздоровіша дитина в світі мчала на своєму «швіні».
Гарного ми хлопця подарували людям, подумала вона, повертаючись на кухню, аби зробити собі сендвіч. Нехай мене Бог скарає, коли це не так.
4
Жовтень, 1974
Дюсандер схуд. Вони сиділи вдвох на кухні. Між ними, на столі, застеленому цератою, лежав пошарпаний «Том Джоне» (Тод, щоб не спійматися на брехні, витратив частину кишенькових грошей, придбав скорочений варіант і пильно прочитав його на випадок, якби батько чи мати поставили йому якесь запитання, пов’язане зі змістом твору. Тод їв тістечко, куплене на ринку. Купив він тістечко і для Дюсандера, але той до нього і не доторкнувся. Він лише похмуро поглядав на ласощі, цмулячи свій «бурбон». Думка, що така смакота може пропасти, не давала Тодові спокою. Якщо старий не з’їсть її зараз, Тод, з його дозволу, з’їсть тістечко сам.
А як ті речовини прибували до Патіна? — запитав Тод у Дюсандера.У залізничних вагонах,— відповів той. — У залізничних вагонах із написом «МЕДИКАМЕНТИ». Вони надходили до нас у довгих, схожих на труну ящиках. Гадаю, чавунних. В’язні вивантажували ящики і складали в лазареті. Пізніше їх, тепер уже наші люди, переносили у сховище. Робилося це вночі. Сховище містилося за душовими.Ви вживали тільки «Циклон Б»?Ні. Інколи нам надсилали якийсь інший, експериментальний газ. Найвище командування постійно вимагало більшої ефективності. Одного разу вони надіслали нам газ під кодовою назвою «Пегас». Нервовий газ. Хвала Господові, нас ним більше не постачали. Він... — Дюсандер побачив, що Тод подався наперед, побачив, як насторожилися в нього очі, й раптом змовк, неуважно крутячи в руках свою преміальну склянку. — Він виявився поганим,— сказав він. — 3 ним було... тяжко працювати.
Але Тод не ошукається нізащо в світі.
— А яка була його дія?
— Він убивав їх, така була його дія. Убивав, та й годі!
— Розказуйте.
— Ні,— відповів Дюсандер, неспроможний цього разу приховати свій жах. Він не згадував про «Пегас»... скільки ж це він про нього не згадував? Десять? Двадцять років? — Ні, не розповідатиму! Відмовляюся!
— Розповідайте! Ви ж бо знаєте, що я можу зробити.
Так, думав Дюсандер. Знаю. Справді знаю, малий смердючий монстре.
— Вони від нього танцювали,— промовив він знехотя.