Здібний учень
Шрифт:
Поки Дюсандер базікав, Тод крутився, совався, достоту як тоді, коли його батьки обговорювали останні новини, щойно почуті по телевізору. Тодові було байдуже до політичних поглядів Дюсандера та до його акцій. Він вважав, що люди вдаються до політики, аби потім мати змогу робити свої справи. Минулого літа йому заманулося залізти під спідницю Шарон Акерман. На що Шарон відповіла, що йому мусить бути за це соромно; проте, судячи з її тону, саме ця ідея схвилювала і її. Тоді він сказав їй, що коли виросте, то буде лікарем, і вона погодилася.
То була політика. А йому хотілося почути про німецьких лікарів, які ставили досліди, паруючи жінок із собаками, про те, як вони зачиняли в холодильнику близнят, щоб довідатися, чи ті помруть водночас, а чи хтось із них протягне довше, про електрошокову терапію та про операції без знеболювання, а також про німецьких солдатів, які гвалтували
— Якби я не виконував наказів, мене б уже давно не було серед живих,— важко дихаючи, промовив Дюсандер. Він так розгойдувався у кріслі, аж тріщали пружини. Від нього злегка тхнуло віскі. І не треба забувати про російський фронт, nicht wahr [8] ? Наші провідники були божевільні, а хіба з божевільними можна сперечатися... та ще коли найбожевільніший серед них усіх мав сатанинське щастя? Йому майже в останню мить удалося врятуватися від блискуче підготованого замаху. Тих, хто це зробив, давили фортепіанним дротом, щоб довше мучилися. їхню агонію зняли на кіноплівку, щоб дати науку еліті.
8
Хіба не так? (нім.)
— Клас! — вигукнув несамохіть Тод. — А ви бачили той фільм?
— Так. Я його бачив. Ми всі бачили, що сталося з тими, хто не хотів, чи не спромагався йти туди, куди дме вітер, не хотів зачекати, поки вщухне буря. Те, що ми тоді робили, мало рацію. Для того часу і для того місця це мало рацію. Я знову робив би так само. Але... — Він зиркнув на свою склянку. Вона була порожня.
— ... але я не хочу говорити про це, навіть думати. Те, що ми робили, було викликане потребою вижити, а що може бути приємного у виживанні. Я бачив сни... — Він неквапно взяв сигарету з коробки, що лежала на телевізорі. — Так. Я бачив їх упродовж багатьох років. Темрява, і в тій темряві — звуки. Гурчить трактор. Гуркоче бульдозер. Приклади гвинтівок зі стугоном б’ють чи то в мерзлу землю, чи то в черепи людей. Свистки, сирени, пістолетні постріли, зойки. Двері вантажних вагонів із грюкотом відчиняються в холодне зимове надвечір’я. Аж ось, у тих моїх снах усі звуки згасають, і з темряви на мене дивляться очі. Вони палають, як очі звірів у джунглях. Багато років я жив на краю джунглів і думаю, що саме через це в отих моїх снах я завжди відчував пахощі тропічного лісу. Коли я прокидався від тих снів-марень, я був увесь мокрий від поту, серце шалено калатало у грудях, я пхав руку в рота, щоб не закричати. І я думав: сон — ось що насправді є реальність. А Бразилія, Парагвай, Куба... то — сон. Насправді я ще й досі в Патіні. Росіяни сьогодні вже ближче, ніж учора. Декотрі з них пам’ятають, що 1943 року, щоб вижити, вони мусили їсти замерзлі трупи німецьких солдатів. Тепер вони прагнуть напитися німецької крові. Ходили чутки, що дехто з них саме так і робив, коли вони перетнули кордон Німеччини: перерізали горло полоненим і пили їхню кров із чобота. Я прокидався і думав: роботу слід провадити далі, бо тільки так можна буде знищити свідоцтва того, що ми тут робили, а якщо вони й залишаться, то їх має бути так мало, щоб світ, який не хоче в це вірити, їм не повірив. І я думав: роботу треба провадити далі, якщо ми хочемо вижити.
Тепер Тод прислухався до його слів дуже уважно. Це йому вже подобалося, проте він був певен, що згодом дізнається і про значно цікавіші речі. Дюсандера треба тільки трошки підганяти батожком. Мені ще збіса пощастило, думав Тод. У такому віці більшість із них уже маразматики.
Дюсандер глибоко затягся сигаретою.
— Пізніше, коли я вже не марив ночами, настали часи, коли я постійно думав, що бачив когось із Патіна. І ніколи то не були охоронці чи друзі-офіцери, завжди — в’язні. Я й тоді пам’ятаю один день у Західній Німеччині десять років тому. На шосе сталася аварія. Рух припинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морісі» і слухав радіо, чекаючи, коли відновиться рух. Глянув праворуч. На сусідній смузі стояла старенька «сімка», і чоловік за її кермом дивився на мене. Йому було десь близько п’ятдесяти, і він мав вигляд хворої людини. На щоці в нього був шрам. Волосся сиве, коротко, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, а рух не відновлювався. Я почав скоса поглядати на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що той не зводить з мене очей; обличчя його застигло, мов у мерця, очі глибоко запали в очицях. І тоді в мене з’явилася певність, що той був у Патіні. Він був там і тепер упізнав мене.
Дюсандер затулив рукою очі.
— Стояла зима. Чоловік мав на собі пальто. А я був певен, що коли б вийшов з машини і рушив до нього, примусив його скинути пальто і закасати рукави сорочки, то побачив би на його руці номер.
Нарешті машини пішли, і я від’їхав від «сімки». Якби ми затрималися ще хвилин на десять, то я, мабуть, вийшов би зі своєї машини і витяг того чоловіка з його. Я побив би його, був би в нього номер чи ні, я все одно побив би його тільки за те, що він на мене дивився.
Незабаром я покинув Німеччину назавжди.
— Вам пощастило, — сказав Тод.
Дюсандер знизав плечима.
— Скрізь було так само. Гавана, Мехіко, Рим. Знаєш, я прожив у Римі три роки. Чоловік, що пив каву в кав’ярні, нишком поглядав на мене... жінка в холі готелю, здавалося, більше цікавилася моєю персоною, аніж своїм часописом, офіціант у ресторані не зводив з мене очей, хоч би кого обслуговував. І в мене з’являлося переконання, що всі ті люди приглядаються до мене, і що вночі я знов бачитиму ті сни — звуки, джунглі, очі. Але відколи я приїхав до Америки, я перестав про це думати. Я ходжу до кіно. Раз на тиждень обідаю в місті, завжди в одному з отих ресторанів швидкого обслуговування, таких чистих і так добре освітлених лампами денного світла. Тут, у себе вдома, я відгадую кросворди, читаю романи (більшість із них — погані) й дивлюся телевізор. Вечорами я п’ю, доки не засну. Марення до мене більше не вертаються. Коли я бачу, що хтось у супермаркеті, чи то в бібліотеці, чи то в тютюнника дивиться на мене, я думаю, що, мабуть, я схожий на їхнього дідуся... або на старого вчителя... або на сусіду з міста, з якого вони давно поїхали. — Він похитав головою до Тода. — Хоч би що там відбувалося в Патіні, все те було з іншою людиною. Не зі мною.
— Чудово! — сказав Тод. — Я хочу почути все про Патін.
Дюсандер замружив очі, потім поволі розплющився.
— Ти що, не розумієш? Я не маю ані найменшого бажання говорити про це.
— Доведеться. А якщо ні, то я всім розповім, хто ви насправді.
Дюсандер утупився в нього, обличчя його посіріло.
— Я знав,— сказав він,— знав, що рано чи пізно ти чого-небудь вимагатимеш.
— Сьогодні я хочу почути про газові камери,— сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Він розплився в усмішці, щирій та сяйній. — Тільки спершу поставте шелепи. Із зубами ви маєте ліпший вигляд.
Дюсандер зробив, як йому сказано. Він розповідав Тодові про газові камери, аж доки тому настав час обідати. Щоразу, тільки-но Дюсандер удавався до узагальнень, Тод суворо хмурився і розпитував його про деталі, щоб повернути того до докладної оповіді. Дюсандер, розказуючи, багато пив. Він не усміхався. Усміхався Тод. Тод усміхався за них обох.
2
Серпень, 1974
Вони сиділи під безхмарним блакитним небом на ганку, що виходив на задній двір Дюсандерового будиночка. Тод мав на собі кеди, скаутську сорочку. Дюсандер був зодягнений у завелику як на нього сіру сорочку та мішкуваті, кольору хакі штани на шлейках; такі штани носять п’янички, зневажливо думав Тод; у них такий вигляд, ніби їх щойно витягли зі скрині на складі Армії спасіння в центрі Санта-Донато. Він щось повинен зробити, що Дюсандер ходив удома в якомусь іншому вбранні. Інакше задоволення не було, сказати б, повним.
Обидва їли сендвічі «великий мак», які Тод привіз у велосипедному кошику, щосили крутячи педалями, щоб вони не охололи. Тод сьорбав через соломинку «колу». Перед Дюсандером стояла склянка з «бурбоном».
Його старечий голос то підносився, то спадав, тоненький, тремтячий, часом ледь чутний. Вицвілі блакитні очі з червоними білками, як завжди, невпинно рухалися. Дивлячись на них обох, можна було подумати, що то дід та онук, який виконує свій святий обов’язок: відвідує старого.
— Оце і все, що я пам’ятаю,— закінчив Дюсандер і відкусив великий шмат від сендвіча. Патентований соус «макдональд» стікав по його підборіддю.
— Буває, ви розповідаєте краще,— стиха промовив Тод.
Дюсандер узяв склянку і зробив добрячий ковток.
— Одежа в’язнів була паперова,— сказав він майже зі злістю. — Коли один в’язень помирав, одежу передавали іншому, якщо в ній ще можна було ходити. Інколи однієї форми вистачало на сорок в’язнів. Мене навіть похвалили за мою ощадливість.
— Хто, Глюкс?
— Гіммлер.
— Але ж у Патіні була фабрика одягу. Ви самі казали минулого тижня. Чому там не шили одягу для в’язнів? Вони самі могли б його шити.