Здібний учень

Кінг Стівен

Коли Дюсандер підійшов до дверей, Тод сховав ліву руку за спину.

— Щасливого Різдва! — закричав він і простяг Дюсандерові загорнений у папір пакунок.

Побачивши пакунок, Дюсандер скулився. Потім узяв його, не виказуючи ані подиву, ані задоволення. Він тримав його, ніби вибухівку. Надворі йшов дощ. Дощ не вщухав уже майже тиждень, і Тод ніс пакунок під пальтом. Пакунок був загорнений у кольоровий папір і перев’язаний різноколірними стрічками.

— Що там? — спитав Дюсандер без запалу, коли вони пройшли до кухні.

— Розгортайте — побачите.

Тод витяг бляшанку «коли» з кишені піджака і поставив її на картату червоно-білу церату, що вкривала стіл. — Може, краще запнути фіранки? — сказав він

по-змовницькому.

Відразу ж на обличчі в Дюсандера з’явилася неймовіра. — А для чого?

— Ну... мало хто може заглянути у вікно,— сказав, посміхаючись, Тод.

— Хіба не це помогло вам протягти всі ці роки? Ви помічали людей, які могли б вас упізнати, ще до того, як вони вас бачили.

Дюсандер запнув фіранку на вікні в кухні. Потім налив собі «бурбон». Потім зняв бант із пакунка. Тод загорнув пакунок так, як хлопчаки його віку завжди загортають різдвяні дарунки — хлопчаки, чиї думки заполонені важливішими справами: футболом, хокеєм, у п’ятницю телеклубом «Твої улюблені фільми», який вони дивляться із приятелем, що заночував у тебе; укрившись ковдрою, вони вмощуються вдвох на канапі і сміються. Пакунок був загорнений поспіхом, ріжки мав нерівні, у багатьох місцях клеїли скотчем. Усе виказувало нетерплячку, з якою звичайно роблять таке нечоловіче діло.

Дюсандер мимоволі був зворушений, і потім, коли жах минув, подумав: «Я мусив би здогадатися».

То була форма. Форма офіцера СС. Навіть чоботи з халявами вище колін.

Він з острахом перевів погляд з того, що було в коробці, на напис на ній: ЯКІСНЕ ОБМУНДИРУВАННЯ ВІД ПІТЕРА - НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ 3 1951!

— Ні,— промовив він стиха. — Я її не одягну. Все, кінець, край усьому, хлопче. Я краще помру, ніж її одягну.

— Ану ж бо згадайте, що зробили з Ейхманом,— урочисто промовив Тод. — Він був старий і не займався політикою. Хіба не ви мені розказали про це? Крім того, я збирав гроші на цей подарунок майже всю осінь. Із чобітьми вона коштує понад вісімдесят доларів. І, до речі, ви ж не мали нічого проти неї 1944 року. Нічогісінько.

— Ах ти ж, малий монстре! — Дюсандер звів кулака над Тодовою головою. Тод не зворухнувся. Він стояв спокійно, очі його сміялися.

— Ану давайте,— стиха сказав він. — Ану, вдарте мене. Спробуйте тільки-но мене торкнутися.

Дюсандер опустив руку; губи в нього тремтіли.

— Пекельне кодло! — промурмотів він.

— Прошу, одягайте,— промовив Тод.

Руки Дюсандера потяглися до краватки і там завмерли. Благальними, мов у вівці, очима він поглянув на Тода.

— Зласкався,— сказав він. — Я стара людина. Годі.

Тод поволі, але невблаганно похитав головою. Очі його ще й досі сміялися. Йому подобалося, коли Дюсандер благав. Так само, як благали колись його. В’язні Патіна.

Дюсандер скинув халата просто на підлогу і стояв роздягнений, лише в капцях та трусах по коліна. Груди запалі, живіт злегка випнувся. Руки в нього були тонкі, кістляві — руки старого діда. Але у формі, подумав Тод, у формі він матиме зовсім інший вигляд.

Неквапно Дюсандер узяв мундира з коробки і почав одягатися.

За десять хвилин він уже стояв весь прибраний у форму. Кашкет трохи збився набакир, плечі похилені, але емблему з мертвою головою було видно добре. Дюсандер, принаймні в Тодових очах, набув якоїсь загадкової гідності, що її досі йому бракувало. Незважаючи на пригорблену спину, незважаючи на незграбно розставлені ноги, Тод був задоволений. Вперше Дюсандер мав вигляд, який, на Тодову думку, мусив мати. Постарів — так. Переможений — звісна річ. Але ж знову в мундирі. Це вже не старий дід, що доживає віку, дивлячись на Лоренса Велька по допотопному, з антеною в фольговій обмотці, чорно-білому телевізору, а Курт Дюсандер, Кривавий диявол Патіна.

Щодо Дюсандера, то він водночас відчував відразу, незручність і невиразне почуття полегкості. Це останнє

почуття він почасти зневажав, убачаючи в ньому найпевніший показник того, що психологічна влада, якої хлопець набув над ним, ще має силу. Він був хлопчиків в’язень, і щоразу, коли Дюсандер відкривав, що може знести від нього ще одне приниження, відчуваючи саме через це оту незначну полегкість, Тодова влада над ним зросла. А втім, йому справді полегшало. Це ж лише одяг, гудзики та застібки... суцільна бутафорія. Ширінка була на «змійці», а треба щоб на гудзиках. Емблема неправильна, пошиття недбале, чоботи з найдешевшого шкірозамінника. То був лише маскарадний костюм, і хіба ж він помре від того, що його вдягнув? Ні. Він...

— Поправте кашкета! — голосно звелів Тод.

Дюсандер злякано закліпав на нього очима.

— Поправ кашкета, солдате!

Дюсандер виконав наказ, підсвідомо збивши кашкета трохи набакир, як це зухвало робили його старші лейтенанти; хоча й бутафорська — то була форма обер-лейтенанта.

— П’яти докупи!

Він знову виконав команду, злегка цокнувши підборами, роблячи все правильно, бездумно, наче всі ці роки, що промайнули з тих далеких часів, він скинув із себе укупі з купальним халатом.

— Achtung! [9]

Дюсандер виструнчився, і на мить Тод злякався по-справжньому. Він почувався учнем чародійника, учнем, що оживив віники, але не мав доволі досвіду, щоб тримати їх у покорі. Дідуган, що жив на пенсію, зник. Перед ним стояв Дюсандер.

Потім у нього замість страху з’явилося хвильне відчуття влади.

— Кругом!

Дюсандер чітко виконав і цю команду: він забув про свій «бурбон», забув про муку останніх трьох місяців. Він знову почув, як клацнули його підбори, коли він став обличчям до заляпаної жиром плити. За нею йому ввижався курний плац військової академії, де він навчався солдатському ремеслу.

9

Струнко! (нім.)

— Кругом!

Він знову обернувся, але цього разу не зовсім вдало, трохи втративши рівновагу. Колись за таке він би мав десять нарядів.

— А тепер кроком руш! — вереснув Тод. Очі в нього палали полум’ям.

Плечі в Дюсандера похилилися, і він знову згорбився.

— Не треба,— озвався він. — Прошу тебе.

— Кроком руш! Руш! Кажу тобі, руш!

У горлі Дюсандера щось заклекотіло, і він рушив гусячим кроком по вилинялому лінолеуму кухні. Зробив поворот праворуч, щоб не наразитись на стіл; знову — праворуч, коли наблизився до стіни. Його обличчя з ледь задертим підборіддям нагадувало машкару. Він викидав ногу наперед, потім рвучко ставив її на підлогу, від чого в шафці над мийницею бриніла дешева порцеляна. Руки, трохи зігнуті в ліктях, рухалися під такт ходи.

Перед Тодом знову постало видиво ходячих віників і з ним ожив страх. Раптом до нього дійшло, що він і гадки не мав утішати Дюсандера і що, можливо... можливо, йому хотілося, щоб Дюсандер більше скидався на карикатуру, як на справжнього офіцера СС. Проте попри Дюсандерів вік і його дешеве маскарадне обмундирування, він зовсім не здавався смішним. Він викликав ляк. Здавалося, тільки тепер, уперше, трупи в ямах та крематоріях набули в Тодових очах реальності. Сплети рук, ніг і тіл, білих, мов риб’ячий живіт, обмитих холодними весняними дощами Німеччини, на журнальних світлинах уже були для нього не лише кадрами з фільмів жахіть, купою манекенів з універсаму, яку після знімань розберуть реквізитори, а фактом дійсності, незглибимим, непоясненним і лиховісним. На мить йому вчувся сморід розкладу.