Земля (збірник)
Шрифт:
– Тату, принесіть мені мою сопілку, як прийдете другий раз до мене до касарні! – просив він старого, вступаючи до хати. – Може, я коли заграю собі на ній; тепер мені не хочеться якось її брати!
Старому задрижало щось коло кутиків уст, а Марія прикрила долонею губи. Вона плакала нечутно, бо Івоніка сварив її, що своїм плачем завдає синові лиш жалю.
– Що вже ти там, синку, награєш! – сказала здавленим голосом, уривано і силувалася всміхнутися, та замість того вибухла голосним плачем.
Усі плакали. Михайло приступив до неї.
– Перестаньте,
Взяв її руку й підвів до уст.
Вона цілувала його раз по раз у голову і притискала до грудей.
– Бувай здоров, Михайлику, бувай здоров! Не забувай за мамку; вона стара і слаба і може вмерти… Михайлику, прийди скоро назад, верни скоро-скоро…
Не могла докінчити. Плач знов прокинувся в горлі.
– Я прийду, мамо, певно прийду: може, на Різдво…
– Ой, прийди! – І махнула рукою.
– Пришліть пшениці і приходіть!
– А видиш? – зойкнула вона і розплакалася гірким, розпучливим плачем. Івоніка квапився. Мусили йти до сусіднього села піхотою і тільки звідти мали сідати на залізницю.
Відтак вийшли всі троє з бурдея.
Ніжний, ледве замітний дощ росив униз, і маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стерні, і великі громади кавок [95] кружляли у воздусі, випочиваючи від часу до часу на гіллі дерев малого ліска, приналежного до бурдея, або і на самім бурдею.
95
Кавка – галка.
Михайло оглянувся ще раз. Його око огорнуло ще раз цілу просторінь, що розкинулася перед його зором, і прощався несвідомо з нею. Так часто обробляв її плугом, знав так докладно, де була плодовита й товста, а де вогка й болотиста. Там пишалася рік-річно перед ним у покірній гордості пшениця, а там ріс овес, а тут, недалеко бурдея, простягалося майже щороку біле море цвітів гречки, а тут, направо, зеленіла конюшина, а там, далі, шелестіла тайком кукурудза, і все так тягнулося всюди на відміну, і лише що сей кусень поля належав сьому, а той тому.
– Бувайте здорові, мамцю, бувайте здорові! – звернувся ще раз до матері. – Він зняв капелюх із голови й поцілував її востаннє в руку.
Пішов…
Мряка уклалася між них.
Мати стояла ще довго коло бурдея і дивилася за чимсь. Не рухалася. Одягнена майже вся біло, здавалося, перемінялася в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою…
– В сирітство ідеш… – шептали її уста, – в сирітство… а нас лишаєш старими сиротами…
Повторяла се майже несвідомо. Її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її…
Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.
Відтак спинився його зір на «сусідньому» ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.
Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього…
Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга… був би ревнув уголос…
Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний…
Івоніка оглянувся.
– Мама все ще стоїть там? – спитав коротко, здавленим голосом.
– Мама?.. – відповів здивовано. – Ні, пішла вже!..
– Бо ти оглядаєшся…
Хлопець змішався.
– Я подивився лише! – сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.
Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.
Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі.
Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь – худобу, а Докія годувала дріб.
– Уже в дорозі? – кликнув до них Петро.
– Щасливої дороги й щасливо вертайте!
Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.
– Вже! – відповів Михайло.
– І що ж робити? – сказав Івоніка.
– Не журися, мой! – кликнув веселим голосом старий Петро. – Там щось побачиш і навчишся денещо! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий… гей, гей!
Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.
– Що, синку, – спитала його Докія ласкаво, – ти смутний, правда?
Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.
– А що мамка робить? – спитала зажурено.
– Ай, мама… – відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.
– Так, так! – вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. – Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем [96] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити, і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.
96
Бурш – денщик.