Земля (збірник)
Шрифт:
«Лиши револьвер, – каже йому Николайко, – бо він набитий!»
«Та що, що набитий?» – каже той.
«Що? Дурню! Може вистрілити!»
«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»
Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.
– Господи! Господи! – зойкнула Докія й заломила руки.
Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.
– На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.
– Та й на місці застрілив його? – скрикнув Петро.
– Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю.
– А відтак?
– Відтак?.. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака [97] , бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри відвезли його додому.
97
Сарака – бідолаха.
– Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! – майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.
– Мала…
– А тато, сарака?.. – закинув Петро.
– Тато?.. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться [98] . Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?
– Йому вже все одно було… – сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.
98
Минатися – конати, вмирати.
– А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…
– Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! – обізвалася знов турботно Докія. – Се лиш Бог знає!
– Се лиш Бог знає! – повторили інші всуміш. – Се лиш Бог знає!
Вони всі любили й поважали Михайла й цікавилися щиро його долею. Тепер кожде глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.
Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.
– Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай Господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! – остерігала поважно Докія.
– Він обережний! – обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. – Він дуже обережний…
– Я того не боюся! – відповів Михайло, насилу усміхаючися. – Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.
– Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! – гукнув весело старий Петро. – Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!
– А то, може, не добре? – відповів, усміхаючися, хлопець. – Мені не треба ні пороху, ні шроту [99] ! Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.
99
Шріт – дріб.
– Ой, правду кажеш; ой, бігме, що правду кажеш! – притакнула Докія.
– Ну, але тепер ходім! – обізвався твердо й різко Івоніка. – Час не стоїть.
Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.
– Ні, ні, не стоїть! – кликнули всі троє в один голос.
Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу й на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.
– Дай тобі Боже добрих днів і доленьки доброї! Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити – не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй [100] за хатою, а на Різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!
– Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! – підкинув давнішим веселим тоном Петро. – Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато прилагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!
100
Банувати – тужити.
Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін…
Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.
Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив як звичайно вниз.
– Ти не коло хати? – спитав його Івоніка.
– Я ходив до Мендля по тютюн! – відповів їдко. – Хати не вкраде ніхто! У Мендля ждуть на тебе другі рекрути! – звернувся до Михайла. – Підете разом; бувай здоров!
– Бувай здоров, та й давай позір [101] на все! – просив його Михайло, простягаючи до нього руку.
– Давай ти позір! – відповів йому Сава, засуваючи уперто капелюх набік. – Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!
101
Давати позір – звертати увагу, наглядати.
– Іди до мами; вони самі, – радив батько. – Будуть плакати!
– Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! – відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.
– Нещастя з тим хлопцем! – сказав Івоніка, зітхаючи. – Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду – се я знаю!
– Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! – уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окружениям на довгий час.