Земля (збірник)
Шрифт:
– Певне; на те нема ради.
– А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана?
Поглянув на неї злорадно.
– Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.
– Саме так, як я дівчата в селі, – виговорив гордо й більше мовби сам до себе. – І я багач: наші люди кажуть: «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.
Вона засміялася.
Він гнівно наморщив чоло.
– Чого ти все смієшся?
– Я не сміюся
Він заспокоївся.
– Се правда, – сказав, – як християнин [161] багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.
– А з мене ти б также сміявся? – запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.
– З тебе?
Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючись.
161
Верховинці іноді в розмові називали себе християнами.
– Е! Воно так не йде, – сказав.
– Чому ні?
– Не знаю… але ти така… така…
– Яка я? – запитала поважно.
– Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…
Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…
Мовчки йшли якийсь час далі.
Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як давніше.
Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй – сама не знала чому – нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»
В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба – відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім – сміливий.
Стала йти помаліше.
Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум'янцях на її лиці він поміркував, що вона втомлена.
– Ти втомилася, – сказав, – не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо. [162]
162
Заборзо —надто швидко.
– Правда, – відповіла втомлена.
Він раптом почав іти зовсім помалу.
– Ти так красно говориш по-нашому, – почав оп'ять.
– Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б'ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.
Притиснула обидві руки до висків.
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум'я і злучилося в вогонь.
Обоє спустили очі.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть,
Тінистий холод охопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.
– Ти боїшся? – запитав змішано.
– Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.
– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?
– Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.
– Чому воно так?
– Не знаю…. не знаю… по правді…
– Що ти тут робиш?
– Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?
Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.
Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.
– Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре… – сказав чудно здивованим тоном.
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.
Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені. Їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.
– Незабаром зайде сонце за гори, – перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.
– Як я йшла сюди в ліс, била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п'ята.
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.
– А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-но мені!
Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.
– Се ходить, якби мало душу, – сказав. – Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе [163] твій дєдьо [164] великий пан? Хто ти?
163
Варе —дійсно-таки.
164
Дєдьо – батько.
Вона знову усміхнулася.
– Ти не знаєш, хто я?
– Ні.
– Але ж ти мене видів… нагадай собі!
– Я тебе ніколи не видів!
– Нагадай собі.
– Але ж кажу тобі!
– Но… як ти привів свого гарного коня на подвір'я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?
Він подумав хвильку.
– Не знаю… – сказав протяжно й зачудовано, – але я тебе не видів… хтось був вийшов… не знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.