Земля (збірник)
Шрифт:
– Що ти собі гадаєш, чого хочеш?
– Нічого.
– То пусти ж мене.
– Ти така красна, така красна!
Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе.
– Чоловіче, пусти мене!
Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично. Його очі горіли, а блідий був, як труп. Він її не пускав.
– Коли ж бо я тебе прошу… видиш… прошу… – шепотів раз у раз. – Ти така красна… така красна…
Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше
На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.
Вона втеряла свою волю…
Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…
Осліпляюче і немов упоєне побідою, заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар.
Ось і все!..
А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!
Він, найбагатший, найкращий, він, за котрим у селі всі дівчата гинуть, – він тужить даремно!
Сього з ним не бувало ніколи. Він скрегоче зубами й б'є кулаком по дереву.
Яка вона красна, яка чудово красна!
Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.
«Мусиш мене шукати», – сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею.
Може, вона сидить десь там і малює смереки та слухає, як ліс шумить?
Але не найшов її.
Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лісом. Він, заперши в собі дух, надслухував на всі боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах… Та то був лиш олень, і кінь його зо страху мало не скочив у пропасть… Стільки йому було з тої їзди.
Тоді все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Він хоче, щоб воно знов було так гарно. Таж він любить її… так, тепер прийшла черга на нього вмирати!
Він сміється, а серце його повне лютих сліз…
Тоді вона відійшла з поглядами, якби світ для неї став раптом інший, якби вона стала іншою людиною. Була біла як сніг, і її великі сумні очі сіяли так чудно… Господи Боже!
– Любиш мене? – запитався він був її.
Вона не відповіла зараз, але сказала після короткої задуми з утомленим усміхом:
– Ні.
– О, ти любиш мене!
– Може!
– Чому може?
– Бо… бо то щось інше.
Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?
Чи вона дійсно не прийде вже більше?
Се було неможливо!
Сільські дівчата приходили не раз і не два, як кого любили, напримір його! Гордо й нетерпеливо
Так, він просто казився…
Він чув, як душа його була немов рознесена і вже не ладналася. Він ледве дбав про свої коні та ледве гонив їх напоювати. Що діяти?
Що діяти, щоб її бачити і знову мати?
Але як вона йому ще раз попадеться в руки, то мусить піти уверх до нього; добровільно або ні. Вона мусить. Він того хоче.
Він буде сидіти з нею сам-один. Вона любить бути сама. Тут може вона від ранку до вечора прислухатися шумові лісів і ніхто їй не буде перешкоджати. Він зможе прийти до неї, бо вона буде його, але чужинці…
Він грізно зморщив чоло.
Нехай би лиш котрий поважився! Полетів би з розбитою головою в яку пропасть так, що й коршуни не найшли би його.
З гуцулами в любові непорадно жартувати.
Але їй було б добре в нього.
Усі ліжники [166] , що ховала його мати дома, в долині, у скрині для нього, він би їй повиносив уверх. Усі пестрі шовкові хустки, шовкові матерії, срібні, барвні, пишні вовняні пояси, всі багато ткані, білі як сніг сорочки, шкіри з медведів, що він сам убив, усі вишивані кожухи – все те він би виніс уверх і окружив її тим.
Свого чорного коня з вирізаним сідлом, украшеним сріблом, що дістав ще від свого діда, – він би їй теж подарував, бо, само собою розуміється, вона не сміла би ходити пішки. Справдешня гуцулка не робить того.
166
Ліжник – вовняна ковдра, звичайно з гарними узористими смужками.
Лиш аби коневі не захотілося ставати під нею дуба, як він се радо робив коло кождого мосту, бо тут йому зараз була б остання година! Він би його зараз застрілив; так як золотогриву кобилу, що дав йому раз у полонину [167] якийсь пан. Він хотів їй вичистити рану в нозі, а вона його за те вдарила ногами в бік, що він майже дві неділі мусив сидіти дома, як каліка. Він за неї потім заплатив, а може, й переплатив, та й вона дістала своє!
Так, він добрий, коли добрий… але коли лихий!..
167
Полонина – гірське пасовисько.
Зарив руками в волосся і тре собі чоло та думає в одно, як би її міг дістати.
Уже він щось видумає.
Адже ж у нього ще й червона шовкова хустка, котра їй була випала з-за пояса й котру вона забула взяти з собою. Як вона пахла! Бог знає, між яким зіллям лежала. З нею він може піти й до старої гуцульської знахарки. Вона, певно, поможе, коли вже нічо не поможе. Та поки що він не хоче мати з бабами ніякого діла. Сам хоче щось видумати.
Двері від хати отворилися, і вийшла його мати та й стала кликати до вечері.