Жінки їхніх чоловіків

Андрухович Софія

Я цілком певна лише в однім-єдинім. Там, куди відпровадили Ізабелу офіціанти в білому вбранні, її вже не могла дочекатися маленька тваринка з покаліченими лапками.

Червоне з білими квітами

Уяви собі три місяці цілковитого щастя. Я знаю, ти можеш. Якщо тобі не подобається це слово (щ як щастя), то уяви три місяці, коли ти маєш все, що хочеш, — і не хочеш більше нічого.

Уяви, і ти зрозумієш, чому я вбила рудоволосу Астрід.

Зараз я сиджу на терасі, вбрана в червону сукню Астрід з білими квітами. Я знову гарна, я знову почуваюся як раніше. Ноги випростані на сусідньому кріслі, я курю і курю, і п'ю якийсь гіркий чай зі звіробою —

їсти нічого не можу ось уже кілька днів, але тепер нарешті не відчуваю неприємної млості, а радше солодку легкість — ніби розчиняюся, ніби топлюся, ніби я напівпрозорий легкий крем, такий ніжний, такий м'який — злизни мене кінчиком язика, отак, обережно — відчуваєш?…

Скісне сонячне проміння. Небувало зелена трава. Білі плити тераси. Спів пташок. Віддалені дитячі вигуки. Шкіра на моїх стопах чомусь полущилася, але відтепер — це я знаю напевно — все піде на краще.

Скоро вони прийдуть, четверо телепнів, четверо моїх найрідніших людей. Вони ще не здогадуються ні про що — і це мене трохи бентежить. Моє блаженне очікування має ледь-ледь підпсутий смак: сюрпризи — це завжди так двозначно.

Вони з'являться з хвилини на хвилину. Спершу я почую їхні збуджені голоси, які долинатимуть з будинку. Потім вони помітять мене на терасі і вибіжать — усі як один. Цікаво, чи звернуть увагу на сукню. І хто зверне першим І чи скажуть хоч слово.

Розповідатимуть щось, реготатимуть. Принесуть тістечка. Тістечка для наших прекрасних дам, скажуть, як завжди, але вперше я напевно знатиму, що мене зараховано до цієї категорії не зі звичайної ввічливості. Я справді прекрасна зараз. Я зараз казкова.

Казкова настільки, що вони зніяковіють усі нараз. І — просто так, лише б сказати щось — запитають, де Астрід. Це теж відбудеться вперше. Раніше про Астрід не питалося просто так.

Скажу, що не знаю. Ліниво знизаю плечима. Надкушу тістечко. Примружу очі. Почухаю плече. Вони не кинуться шукати її відразу. Вони сидітимуть за столом зі мною. Говоритимуть знову про футбол і політику. (А я так пахну яблуками і цинамоном!)

Коли стемніє, вони постукають до неї в кімнату. Але увійдуть десь аж наступного ранку.

Астрід, бідна Астрід, наша Астрід.

Пухнастий товстий коричневий метелик сів до мене на лікоть.

Все, як у класичній трагедії, — єдність часу і місця. Герої з'являються поодинці, щоб глядачеві було легше запам'ятати образ кожного. Все гранично просто.

Прості речі можуть бути набагато складнішими, як складні, якось сказала Астрід Петерові. Вона мала звичку казати такі банальні речі — але тільки тому, що усвідомлювала і їхню банальність, і необов'язковість. Чому, запитав Петер. Ну, сказала Астрід, запустивши пальці у волосся (це теж було її звичкою; я боялася: тільки б вона не попеклася цим червоним вогнем) — але, на щастя, в розмову хтось втрутився і Астрід не довелося конструювати нові прості складності.

Спершу з'являюся я.

Я гарна, я дуже гарна поки що, поки не настали ці три місяці. Я стою на автобусному вокзалі з великою чорною торбою в руках і чорним портфелем на плечі. У портфелі лаптоп. Я милуюся своїми руками від ліктів до зап'ясть — у мене надзвичайно тонка кістка. У мене каштанові очі — я вмію їх лукаво примружувати. У мене каре волосся — воно розвівається на вітрі. В голові у мене сумна мелодія, і я ледь похитую головою під неї. У мене зграбні литки. Я відбиваю такт правою ступнею.

Я думаю, що не хочу нікуди їхати — але не не так. Я впевнена, що не зможу ні з ким розмовляти там, але навіть не здогадуюся, наскільки я не маю рації.

Раніше я вчилася на психолога і читала різні дурнуваті книжки. Наприклад, про доктора Еріксона. Як він лікував безнадійних ідіотів і знущався над власними дітьми. Він був цілеспрямованим

чоловіком. Він точно знав. яке речення слід вимовити, щоб цілковито вилікувати запущену шизофренію. Він лікував прищі і цистит лише одним-двома наказами. В першому випадку він наказував їхати на два тижні в гори і не дивитися в дзеркало, а в другому — мочитися в ліжко і спати далі. Коли до нього привели дівчинку, яка обгризала собі нігті до живого м'яса, він виділив їй годину щодня і вибрав для гризення один-єдиний мізинець. Коли інша його крихітна пацієнтка перевертала столи і переливала молоко на медсестер, він прибігав до неї в палату і починав здирати штори, виривати зі стіни газові труби і зривати з медсестер халати і білизну. Він допомагав схуднути, відновлював подружнє благополуччя і готував до перемоги спортсменів. Ти не мусиш зайняти перше місце, та й друге тобі ні до чого, казав він якомусь хлопцеві зі стрибків у довжину, займи третє — і все буде ок. Доктор Еріксон знав, що коли хлопець відразу виграє золоту або срібну медаль — його кар'єрі капут. Усе мусить відбуватися поступово. І той виграв бронзову. Таким самим чином доктор Еріксон наказав йому взяти срібну і золоту на двох подальших змаганнях. Здається, той хлопчина навіть став потім олімпійським чемпіоном. Такий от Микола Чудотворець.

Дуже скоро все це набридло мені. Надто просто, все надто елементарно. Досить лише приймати зранку холодний душ, робити зарядку, їсти довбані мюслі й знати, що ти — крутий психотерапевт, і ти вмієш рахувати до трьох, і ти знаєш, чого чекаєш від сьогодні, від завтра і від суботнього вечора, і чого чекаєш від своїх дітей і своєї дружини, і вмієш давати накази і лікувати всіх підряд. Бо справа не в суті цих наказів, а в тому що ти їх даєш. А накази — річ ефективна.

Ти не подумай, що мене так вразив цей плохенький доктор Еріксон. Це я все набелькотіла зі злості. Але мені тоді справді все просто набридло, я лягла в ліжко і лежала в ньому, аж доки не прийшов мій батько.

Мій батько — він сам як доктор Еріксон. У нього сива борода і жовті зуби. Він ходить у синіх костюмах, і вуса в нього руді від сигаретного диму. Він ніколи не говорить зі мною і ніколи не посміхається. Він завжди носить з собою газети і відгуки з Інтернету. Його всі дуже поважають, але за спиною підсміюються. Я знайома з його коханкою, вона працює в крамниці сувенірів і одягає надто короткі спідниці.

Отож прийшов батько, сів на крісло, поклав газети на стіл і довго дивився крізь вікно на сліпі вікна рубероїдного заводу навпроти. Я дивилася на зморшки під його очима і на чолі, і дивилася на білі манжети і на сірі шкарпетки, які виглядали з черевиків.

Що з тобою, запитав він урешті. Не знаю, відповіла я, бо не знала. Що робитимеш. Не знаю. Нічого. Але ж треба. Не думаю. Як же тоді. Ніяк. Але ж ти чогось хочеш. Напевно. Але не знаю, чого. Може, потрібен час. щоб подумати. Може.

І от я стою на автовокзалі. У мене тонкі зап'ястя. У мене чорна торба. У мене музика в голові. У мене каштанові очі. У мене красиві литки. У мене багато часу.

Астрід сидить на терасі в червоній сукні з білими квітами. На деревах тільки поз'являлися бруньки. Трава ще здається сіруватою і брудною.

Астрід випростала ноги на сусідньому кріслі. У неї дуже довгі ноги, як у коника-стрибунця. Вона курить і курить. І п'є чай — здається, зі звіробою, бо ось уже кілька днів не може нічого іншого ні пити, ні їсти. Губи Астрід великі й ніжно-рожеві — такі красиві губи, такі чуттєві, такі непристойні. Я бачу крізь сукню, якої форми її дивовижні важкі груди. Вона пахне іланґ-іланґом, пачулі й сандалом. А ще трускавками з вершками. І персиками. А волосся її руде.

Як добре, каже Астрід, побачивши мене. Вона говорить так плинно, ніби співає якусь сумну тиху пісню. Як добре, нарешті хоч хтось з'явився. Я не можу вже бути сама.