Жінки їхніх чоловіків
Шрифт:
Так не буває, з ентузіазмом встряє Мікі. Він аж підскакує з крісла і починає розмахувати руками від збудження. Ти ніколи не можеш дозволити собі забагато, бо що це таке — забагато? Завжди залишається простір, яким можна просуватися трохи далі й далі. І потім — як це: опинитися ні з чим? Щось у тебе завжди залишиться. Є речі, яких відібрати неможливо. Є речі, які завжди врятують тебе. Ну і, звісно, завжди можна почати все спочатку.
Я сиджу тихо і дивлюся кудись у темне вікно заглибленим у себе поглядом. До мене ніхто не посміє причепитися.
О Боже, думаю я, о Боже, яка пустка! Навіщо вони говорять такі безглузді речі? Невже їм це справді видається мудрим і гідним витрачання часу?
Тит починає сперечатися з Мікі про рівні відповідальності.
Астрід
Я знову лежу в своєму кольоровому ліжку. Чекаю на сон. Я знаю, що внизу, десь якраз піді мною, за столом, один навпроти одного, сидять Мікі та Астрід. Ми залишили їх наодинці. Чую, як десь за кількома стінами нервово скриплять Титові кроки.
Цей світ надто жорстокий, каже Мікі. Його брови трагічно посмикуються. Я помічаю в ньому лише печаль і смерть. Моя бабця помирала повільно і болісно, у неї був рак мозку і вона бачила вже тільки барвисті кружальця, які крутилися, змінюючи одне одного, перетворювалися на вісімки, деформувались… Я зробив про це комп'ютерний ролик. Я не міг спати кілька ночей — тільки заплющував очі й бачив швидкісне миготіння відтінків. Крім того, вона чула жіночі співи. Казала, що це її кличуть туди. Мікі, казала вона — я був єдиним з родини, кого вона ще впізнавала і визнавала, Мікі, під нашою грушкою цілу ніч сиділа молода дівчина і вела якусь таку знайому мелодію… І вона наспівувала мені цю мелодію, а я просто плакав і нічим не міг полегшити її болю. Коли вона померла, дід остаточно закрився в їхньому будинку і перестав бачитися з будь-ким. Він ненавидів людей, особливо — жінок. Бабцю ледве терпів, не міг на неї навіть дивитися. Одружився з нею, бо вона мала хату з садом, а йому ніде було приткнутися. З власними дітьми почав розмовляти, коли тим повиповнювалося по 18. Діти для нього були чимось з розряду собак. Собак дід ненавидів. Він труїв сусідських псів, а котів копав своїми здоровенними заболоченими тумаками. Моя дружина доглядала за ним, коли він був уже при смерті. Годувала, мила, давала ліки, допомагала ходити в туалет. Але він не сказав їй жодного слова. А мені казав тільки, що я телепень і нездара, а міг би стати нормальною людиною, якби захотів, але от, хрипів він, ти наплодив купу дітей, як дурний кріль, і вовтузишся тепер з бабами і пелюшками.
На столі горить свічка, прикрашена напівобсипаною, сухою ялинковою гілочкою.
Це ж тут, думає собі Астрід, хтось святкував Новий рік. Цікаво, як усе виглядало. Напевно, поз'їжджалися розкішні машини, з них повиходили адвокати, дантисти, ветеринари. видавці, директори зі своїми дружинами, духмяними і залакованими, вони по черзі заходили до залу, під ручки, під звуки вальсу, віталися кивками голови і стриманими посмішками, подавали одні одним руки, вдавали, що не знайомі, а насправді знайомилися з власними коханками і коханцями найкращих подруг, а потім їли креветки в цитриновому соусі, запивали їх шампанським, намагалися приховати відразу від пліснявих сирів, удавали задоволення від перебування в приємному товаристві, а потім понапивалися, почали плутати дружин, поперевертали на стіл тістечка з кремом, розбили кілька пляшок алкоголю, хтось когось штовхнув ніби ненароком, а насправді через ревнощі, дружина судді приліпилася до педіатра, тоді всі перецілувалися і, викликавши таксі — бо напідпитку сідати за кермо не годиться, — роз'їхалися по своїх віллах. А могло бути й інакше, думає Астрід.
Отак я й познайомився зі своєю дружиною, продовжує Мікі. Така сумна, така нетипова історія. Але ми створені одне для одного. Вона мати моїх дітей. У мене троє дітей. Я покинув їх удома, я негідник, я телепень і нездара, дід мав рацію. Мій син називає мене не тато, а Мікі-Маус, а наймолодша донька кличе татом брата дружини. Я не повинен був їх залишати.
Мікі обхоплює голову руками. Астрід
Цей — світ сповнений печалі та трагедій, каже Мікі здавленим голосом.
Астрід дивиться на полум'я свічки. Вогник тремтить. Астрід намагається не кліпати.
Про що ти думаєш? — питає Мікі.
Чорт, думає Астрід, про що я думаю? Чорт.
Все буде добре, каже вона.
Мікі посміхається.
Так, усе буде добре. Тут дивовижно. Я щасливий, що потрапив сюди. Я навіть не міг уявити, що тут буде так гарно. В тебе такі делікатні руки, Астрід, такі довгі тонкі пальці — ти не граєш на піаніно?
Не граю, каже Астрід, дивлячись на свою руку.
Ти могла б грати на піаніно. У тебе таке неймовірне волосся, Астрід.
Вони прощаються біля дверей її кімнати. Я чую, як Астрід каже: «Добраніч», і Мікі відповідає: «Добраніч, Астрід». Я чую, як дрижить його голос. Скриплять двері. За стіною починає шуміти вода. Астрід приймає душ.
Мікі, напевно, ще стоїть в коридорі і не зводить погляду з дверей. А може, це я засипаю нарешті.
Кімнату Астрід облаштували ніби спеціально для неї. Чому в мене — якісь дитячі сині штори в кольорові рибки і мушельки, а в неї — золотистий атлас? Чому моє покривало — суцільні геометричні візерунки, а її — золотистий атлас? Чому в неї так багато місця і таке велике дзеркало, а в мене — два незручні крісла, на яких неможливо всидіти? Чому скло на її журнальному столику таке велике? Чому вона ходить, як кішка? Чому вона любить сидіти на підвіконні? Чому в неї стільки павучків у кімнаті? Чому в неї так пахне трускавковим коктейлем? Чому її волосся стає хвилястим, якщо його намочити? Чому в неї на столі гілочка зі свіжими листками? Чому каштан біля її вікна хоче доторкатися до неї? Чому мені хочеться постійно на неї дивитись?
Де Астрід? — питає Тит.
Де Астрід? — непокоїться Мікі.
Де Астрід? — тихо шепоче Ґабріель.
Де Астрід? — куйовдить волосся Мустафа. Насправді він вигадав це ім'я, бо не любить того, яким його назвали батьки.
Кожен сидить перед своєю бляшанкою пива. Тит і Мікі курять. Мустафа намагається засипати сіллю жирну пляму на трикотажному плащі з каптуром. Мустафа не знімає цей плащ навіть уночі. В нього сиве кучеряве волосся і сива кучерява борода. В нього величезне пузо і ноги-патички. Він голосно регоче і стукає кулаком по столі.
Астрід спить, кажу я. Вона дуже стомилася. Їй треба відпочити.
Ми сидимо за столом, але враження таке, ніби насправді, оточивши півколом укрите золотистим атласом ліжко, дивимося на сплячу Астрід.
Тит намагається випускати дим якомога тихіше. Він насуплює брови і пильнує, щоб ніхто зайвий раз необачно не скрипнув. Мікі зворушено кліпає очима. Мустафі не вдається поводитися тихо. Сіль з жирної плями осипається на підлогу, кришталево подзвонюючи. Тит несхвально зиркає в його бік. Обличчя Мустафи розгублене і глупе. Ґабріель шаріється.
Ґабріель дуже молодий. Він схожий на пагін. Опускає очі, якщо йому посміхнутися. Коли Астрід посміхається Ґабріелеві, у того починають тремтіти руки. Зазвичай він мовчить, а коли його щось питають, він червоніє і відповідає недоладно.
І довго ти там працюєш? — ворушить губами Тит, звертаючись до Мустафи. Мустафа явно йому не подобається.
П'ять років, голосно відповідає той, похапцем прикриваючи долонями рот. Далі намагається говорити тихше, але спроби марні. Щодня я спускаюся в підземелля, відкриваю ключами всі зали, поправляю інсталяції і сідаю за стіл. Відвідувачів надто мало. П'ять років я провів разом з восковими монстрами, бородатою жінкою, двоголовою дівчинкою, карликами, братами, один з яких дивиться на світ з живота іншого… Я знаю кожного з них на ім'я і розмовляю з ними. А недавно… недавно приходили дві мої дурнуваті товаришки. Їм хотілося повисіти на шиї у хлопця-велета. П'яні кури. Відламали йому голову.