Жінки їхніх чоловіків

Андрухович Софія

Пані Дорота тяжко зітхає і береться за пилосос. Треба попилососити кожну сходинку кожен закамарок, бо Люцина поки що не навчилася, вона надто переймається цією роботою, занадто переживає — і тому їй погано вдається виконувати обов'язки.

Симпатичний чоловік з одинадцятої «а» не міг розповісти, про що він пише. Сказав, що і він, і дівчинка постійно працюють, але жодне з них не знає точно, над чим. Що їм самим цікаво, як там вийде вкінці. Я тільки знизала плечима. Такий приємний, здоровий чоловік, а говорить такі дитячі речі. Я вже не дивуюся. За ці роки довелося звикнути. Але раніше всі переважено знали, над чим вони працюють і як усе закінчиться. Може, це якісь національні особливості.

Пані Дорота

подумала, що, можливо, це й краще — не знати фіналу. От її чоловік завжди знав, як закінчаться його дурнуваті махінації з крадіжками на складі перин і подушок — і мав рацію, і його посадили, а вона мусила возити йому фасольку по-бретонському і бабку, бо це його улюблені страви, а потім він з'явився серед ночі, босий і майже голий, і сказав, що втік, а вона навіть не питала, як це йому вдалося і де він загубив рештки свого мозку, а тільки відвезла на віллу, і там він жив два тижні, виходив уночі поїсти, блукав коридорами, вмикаючи і вимикаючи світло, і навіть одного разу налякав дівчинку — а потім сам вирішив повернутися, і тепер знову доводиться робити бабку щотижня.

Пані Дорота провела поглядом парочку, яка, обійнявшись, пропливла за вікном. Він, великий, як гора, майже ніс її над землею. По її маленькій фігурці було видно, скільки зусиль затрачається, щоб триматися до нього якнайближче і якнайменше заважати його рухам. Тепер можна спокійно поприбирати в їхній кімнаті.

Йдучи сходами нагору, пані Дорота спіймала себе на думці, що, може, не так уже й погано жити отак, майже ув'язненими, ізольованими від решти світу. Напевно, щось схоже відчуває зараз її чоловік. Коли кожен день такий самий, як попередній, а попередній такий, як наступний, і не трапляється абсолютно нічого — ні сварки, ні бійки, ні автокатастрофи, не треба думати, де дістати гроші і що зварити назавтра дітям, тоді, швидше за все, звичайне приготування чаю стає неймовірною пригодою. Не кажучи вже про пожежну сигналізацію.

Пані Дорота стоїть на порозі десятої «¹б» й оглядає кімнату. Як завжди, страшенно чисто. Як завжди, пахне милом і освіжувачем. Як завжди, книжки поскладані акуратними стосиками. Якби не пилюка, можна було б подумати, ніби я щойно тут прибирала, посміхнулася сама до себе пані Дорота.

Тут рідко таке буває. Як правило, кімнати тиждень після прибирання виглядають так, ніби в них жило стадо бегемотів, які, повертаючись з купелі у болотах, обтрушували тут засохлі грудки бруду, перевертаючи при цьому шафи і фотелі своїми великими круглими боками.

Через цю стерильну чистоту пані Дорота не надто симпатизує парочці — принаймні не так, як іншим. Бо з іншими все в порядку: в симпатичного чоловіка з одинадцятої «а» майже немає речей, і тому немає балагану, але натомість уся підлога густо всіяна розтоптаним попелом і тютюном, а постіль і штори мають такий запах, що аж страшно стає за власні легені: пасивним курцям, здається, загрожує навіть більша небезпека, ніж активним; постійно відчинене вікно абсолютно не допомагає.

Дівчинка дуже старається. Але їй це не надто вдається. Вона згрібає книжки і папери в одну незграбну, розлізлу на всі боки купу і заштовхує її на нижню поличку журнального столика. На робочому столі в неї завжди з десяток нових хвостиків від яблук, закрутки від мінеральної води, розсіяні по різних кутках музичні диски. На спинках крісел одяг. Торбинка на підлозі. Телефон під ліжком. Усюди — скручені квіточки бузку. А одяг у шафі — я ніколи не зазираю в чужі шафи, але дівчинка якось не зачинила — лежить однією суцільною скиртою.

Щось схоже і з рештою, тільки з дрібними варіаціями: розсипане печиво, книжки по всіх усюдах, клапті паперу зі смішними кривулями, плями від їжі на шторах.

Я могла б розказати про кожного з них, навіть якби не бачила жодного разу. Мені вистачає цих зворушливих

брудних слідів на підлозі, цих шкарпеток і трусів на батареях, цих обгорток, пачок і пляшок у сміттярках, шампунів, дезодорантів, зубних паст на скляній поличці у душі, вистачає поглянути, в який спосіб вони складають рулони туалетного паперу, як вішають рушники, де тримають взуття, досить тільки вдихнути запахи їхніх кімнат — і я знаю вже їхні звички, їхні слабинки, їхні страхи, їхні захоплення, знаю, як вони прокидаються, як миються, як одягаються, знаю, які їхні перші рухи вранці, як вони засинають, на якому боці сплять, де вони люблять сидіти вдень, куди спрямовують погляд найчастіше, чим займаються, коли не знають, чим зайнятися, я знаю майже всі їхні таємниці, я можу сказати навіть, є в них родина чи немає, що вони роблять у себе вдома, про що мріють — я знаю це і без говіркого і жвавого хлопчини (бо як його ще назвати?) з дванадцятої «а», який щодня розповідає мені все нові й нові подробиці про кожного. Часом я відчуваю нестерпну спокусу відкрити симпатичному чоловікові з одинадцятої «а» про що він пише і чим закінчиться його книжка. Але поки що мовчатиму. Мовчатиму, поки не побачу, що це справді потрібно.

Пані Дорота повісила чисті рушники, поклала чотири рулони туалетного паперу і кілька мил, тоді поглянула на себе в дзеркало і вийшла в коридор. Спустилася до кімнатки під сходами і всілася на крісло.

Цікаво, чи та жінка, яка жила тут два роки тому, дописала свою книжку, згадала пані Дорота. Я б хотіла її прочитати. Вона так намагалася переказати мені сюжет і найголовніші моменти, але майже не знала моєї мови, а я зовсім не знала її — ми розумілися в основному за допомогою жестів. Дивно, що книжку можна переказати за допомогою жестів.

Здається, там ішлося про різних відомих письменників, які вже давно повмирали, але нібито якимось чином воскресли і приїхали сюди. Бальзак, Толстой, Гемінґвей, Вірджинія Вульф, Ремарк, Маркес. Приїхали, щоб писати книжки. їм платять гроші, прибирають у кімнатах, вони самі варять собі їсти, зустрічаються на кухні, ходять на прогулянки, але переважно сидять у своїх кімнатах, самотні, серйозні, відокремлені, сумні.

Напевно, я все не так зрозуміла. Може, сама понавигадувала — ну бо як можна переказати це жестами? Але менше з тим. Час уже йти додому.

Пані Дорота заходить па кухню, бере свою торбинку й востаннє окидає поглядом свою територію.

Це, звичайно, дотепно і цікаво — писати про відомих авторів, смішно уявити собі їх — таких різних і таких знаменитих, як мусять варити собі обіди, прати шкарпетки, допомагати один одному відкривати ножем поламану пральку і як вечорами, розповідаючи щось одне одному, розливають вино на обрус.

Але можна було б написати не гіршу книжку і про цих теперішніх бідолах. Я спокійно могла б написати.

Проходячи повз пачки з брошурами і програмками, пані Дорота бере кілька аркушів, підносить до обличчя і голосно вдихає їхній запах.

Тоді відчиняє двері й виходить назовні. Двері, клацнувши, замикаються.

Ізабела

Вже тоді, під час нашої першої зустрічі, навколо неї кружляли ангели смерті.

Усвідомлення цього прийшло до мене, звісно, набагато пізніше, місяць чи два після того, як я випадково довідалася. Вірніше, спочатку з'явився смуток, така чиста красива печаль, яка кожен найпростіший спогад наповнює знаками і натяками, кожен пригаданий рух набуває раптом абсолютно нового значення, кольори стають настільки насиченими, що їх можна вишкрябувати ложкою і їсти, як густу тягучу начинку, а промовлене видається готовим сценарієм, наче співрозмовникам наперед було відомо, яка фраза прозвучить через три з половиною хвилини, кожне слово має власне місце, і боронь Боже зруйнувати цей порядок.