Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
Що й було зроблено. Так закінчила свої дні в цьому світі найпрекрасніша із жінок, яка своїми витівками (хоча то було в неї нещасне кохання) підтвердила відому істину: хто вітрові служить, тому димом платять…
Частина перша
Королівська шабля з коштовним руків’ям, що стала козацькою
«Виступаючи на історичну арену України, Хмельницький найперше знайшов притулок і допомогу в Запорізькій Січі, у низових козаків. Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 р. втік із в’язниці
Микитинська Січ освячена перебуванням тут знаменитого гетьмана козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності…»
«Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившись розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою і різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зайця, що плодилися на його численних островах, а може, й сам брав участь у походах проти бусурманів, з якими Україна здавна вела війни, – цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, що й дістав назву від його імені – Микитин ріг. Передмістя Нікополя, тепер має назву Микитине».
Микитинська Січ була четвертою – після Хортицької, Базавлуцької й Томаківської Січей Війська Запорізького низового.
Розташовувалася вона на Микитиному розі, або мисі біля правого берега Дніпра. Як зазначає історик козацтва Д. І. Яворницький, «за півтораста сажнів нижче Орлового острова напроти нинішнього містечка Нікополя… Роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638 рік…»
І далі Дмитро Яворницький зазначає, що вона освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана українських козаків Богдана Хмельницького.
І чигиринський сотник назавжди поєднав свою долю із Запорізькою Січчю. А козацька доля, за відомою піснею, як…
Як у полі рута,Січена дощами, хрещена громамиЩе й вітрами гнута.Козаку не требаСрібла ані злата,Лиш Вкраїна рідна не була б катамиНа хресті розп’ята.Погуляймо, браття,Наберімось сили,Поки до походу, поки до схід сонцяСурми не сурмили.Наливайте, браття,Кришталеві чаші,Щоб шаблі не брали, щоб кулі миналиГолівоньки наші.Кошовий отаман Микитинської Січі Федір Лютай, колишній сотник реєстрового козацтва, потім полковник, ще потім кошовий отаман – теж був крутим до ворогів. (А яким ще до них бути, до недругів? Не братом же рідним.) Чи, як козаки казали: лютий.
– Лютай, лютай до воріженьків! – часто в січі, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федір.
Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним і жорстоким.
І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тоді ще козака – Федора, то й стало навіть його прізвищем – Лютай.
Так ось, кошовий отаман Микитинської Січі Федір Лютай (яке його справжнє прізвище було, ніхто вже й не пам’ятав) не міг тоді повірити тому, що він почув на власні вуха, як і тому, що він побачив – теж на власні очі: чигиринський сотник українського реєстрового козацтва на службі в польського короля (ба, ба, він був навіть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний і письменний вдався – все того ж реєстрового козацтва) Богдан Хмельницький у грудні 1647 р. негадано
Але ж це той сотник, який з рук короля за вірність йому і короні отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цілий скарб! – руків’ям. Зрештою, все ще дивувався пан кошовий, це той сотник (Богдана Хмельницького він раніше знав, в один час вони навіть сотникували, тільки в різних полках: Богдан Хмельницький у Чигиринському, а він, Федір Лютай, у Переяславському), тих козаків, які вряди-годи виступали разом із поляками проти них, запоріжців. А разом із ними проти запоріжців виступав і сотник Богдан Хмельницький. І виступав не раз. Руку завжди тягнув за поляками, щодо українського козацтва, то підтримував лише старшину, на козаків же не звертав тоді уваги – навіть придушував їхні виступи, як козаки бували чимось невдоволені. До всього ж, він друг-приятель самого короля. Здавна зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV. А по-справжньому вони здружилися – Богдан і Владислав – під час Смоленської війни 1632–1634 рр. Добре вони тоді порубали московитів, завдали їм жару! Та якось в одній із битв московити ледь не полонили королевича Владислава – оточивши його, ось-ось могли схопити в полон майбутнього короля Речі Посполитої. І тоді на поміч йому примчав сотник Богдан Хмельницький, карою небесною звалився він на московитів, які вже святкували свою перемогу – одних посік мечем, інших розігнав… Схопив королевича до себе на коня, і вдвох вони на однім гнідку вилетіли з гущі бою.
Врешті-решт тоді перемогли поляки. Після кривавого бою – поле було всіяно трупами – Владислав-королевич, ба-ба, вже тоді майже король Владислав IV, перед усім вищим офіцерством вручив своєму рятівникові коштовну шаблю із ще коштовнішим руків’ям. Тож і не дивно, що саме він, сотник Богдан Хмельницький, був у складі козацької делегації на елекційному сеймі, де Владислава обирали королем вже офіційно. І там, на сеймі, Богдан Хмельницький виголосив од імені українського козацтва палке слово на підтримку короля Владислава IV.
І ось…
Цей друг-приятель і рятівник короля сотник Богдан Хмельницький (на поясі в нього й досі висить коштовна королівська шабля) примчав на Січ. Щоб – ні більше ні менше – підняти січовиків проти поляків, яким до того вірно служив, і заодно й проти свого друга-короля, якому теж вірно служив.
Що за дивні метаморфози-перетворення?!
Незбагненно! Хоча…
А раптом це, терзався Федір Лютай, приїзд друга короля на Січ та спроба підняти повстання, та… та…
Та – провокація? Аби підштовхнути козаків – на них шляхта постійно має зуб, – на якісь згубні дії, щоби та шляхта, маючи «законні» підстави, оголосила війну козакам-схизматикам, як вона їх називає…
Га? Що, коли це й справді провокація? Хоча в чомусь подібному і негарному сотник Богдан Хмельницький ніколи не був раніше замішаний, та все ж… Чого на світі не буває і чого часом не втне людина, аби піднятися щаблями служби ще і ще вище…
Так гадав кошовий Федір Лютай, але щось у його міркуваннях не сходилось… І він вже твердо був переконаний: на таку підлоту Богдан Хмельницький нездатний, він все ж таки його хоч трохи та знає. Але що ж це тоді, якщо не провокація?
І знову – вкотре! – кошовий Федір Лютай гадав і так, і сяк… І зрештою доручив своїм вивідникам розузнати, що ж могло таке лучитися з сотником Богданом Хмельницьким і який дідько пригнав його, наче навіженого, на Січ, і що в нього на думці – лихе чи…