Живий звук
Шрифт:
— Зайди в Інтернет, почитай при нагоді, кого в машині возив. Хоча — нічого особливого. Лише Анжела Сонцева. Якщо справді є люди, які роблять з інших людей артистів, то Бобрик зробив мене. Так пишуть, — вона знову усміхнулася. — Я — його останній вдалий проект.
— Знову «останній». Ти його вже поховала?
— Чому — поховала?
Обличчя Сонцевої враз зробилося дуже серйозним. Спокійним, але серйозним. Слово «поховала» їй явно не сподобалося.
Ми проїхалися вечірнім Києвом по набережній, завернули через Корчувате на Московську площу,
І весь цей час Анжела Сонцева говорила. Вона не скаржилася, не сповідалася — просто видавала нову для мене інформацію.
Вона розказала, що два роки тому Микола Бобров привіз її в Київ. Звідки — не важливо. За рік вона переспівала майже в усіх клубах, на всіх корпоративах [4], більшості збірних концертів. Її запрошували співати на виборах, на відкритті торговельних центрів, у дитячих будинках. Бобров проплачував ефіри в ранкових та нічних програмах, вона робила дві еротичні фотосесії для чоловічих журналів, рекламувала модну білизну в одному жіночому. Нарешті випустили перший альбом «Сонце від заходу до світанку», відзняті кліпи з’явилися на музичних каналах, чотири пісні з альбому стали хітами і закрутилися на радіо.
Вона розповіла, як Микола Бобров черговий раз довів усім, що він — геніальний продюсер. Він спочатку купив їй квартиру на Русанівці, а коли Сонцева стала «зіркою», порадив переселитися в приміську зону, у власний будиночок. Чи спала вона з ним? Так, співачки часто сплять із своїми продюсерами, тільки довго це не тягнеться. Коли робота продюсера дає результат, секс із «своєю зіркою» вже перестає грати якусь серйозну роль і навіть починає заважати. Тому вони вже скоро рік як не коханці, і вона має певну фінансову незалежність. Дім у Бучі Анжела вже купила за свої гроші. «Ауді», на якій вона навчилася їздити зовсім недавно, подарували багаті прихильники. Їй лише двадцять п’ять, а життя вже вдалося.
А ще вона повідала, що лише два місяці тому дізналася про давні проблеми свого «тата» Бобрика. У подробиці вдаватися не хоче, та й не потрібні вони. Микола Бобров кілька разів лікувався в наркологічних клініках. Раз — тут, у Києві, раз — за кордоном. Останнє лікування дало ефект, він протримався більше трьох років. Чому він знову почав, хто йому підсунув кокаїн і де він його взагалі бере — Анжела не знає.
— Оце, — вона показала мені майже скурений косячок, — нічого не означає. Я можу курити, можу не курити. Зате я не п’ю. І не пила ніколи, мені погано від спиртного. Трава попус- кає, розслабляє, мені це зараз треба.
Я промовчав, бо, як уже казав, менш за все в цьому житті хотів бути моралістом, таким собі тридцятип’ятирічним «татом» для двадцятип’ятирічного дівчиська. Але вона відчула — треба щось іще говорити, і говорила:
— Бобрик казав, треба в кіно пробиватися. Навіть маленька роль у детективі, який спочатку покажуть у Росії, — це круто. Усі побачать, усі, січеш? А як кіно росіянам продадуть? Його точно продадуть, не парся! Значить, там побачать мене в ролі співачки, і можна вже говорити про російський ринок. У нашому ловити нема чого, доганяєш?
— Чесно — ні. Кажу ж тобі, я від цього далекий.
— Тому я з тобою і втекла від усіх. Не зрозумів? Мені зараз потрібна людина, мужчина, мужик, розумієш?
— У якій ролі?
— А, не важливо! — Анжела опустила скло зі свого боку, викинула маленький бичок, заодно освіживши нас протягом з краплями дощу, потім повела плечима, знову підняла скло. — Головне — аби нічого про мене не знав і не змушував співати!
— Отак! Це, значить, нові враження?
— Швидше — втеча від старих.
— Часто просять співати?
— Дістали! Скільки разів Бобрик попереджав: Сонцева коли виступає, то в неї — своя програма. Мінімум — три пісні: стопудовий хіт, потенційний хіт і нова. Максимум — півгодини. Альбом сорок п’ять хвилин звучить, так щоб не весь його виспівати. Відповідно, бабки різні. Але ось так, вийти до мікрофона і пробекати комусь: «З днем народження, містере президент!» — не до мене.
Я не стримав посмішки. Моя пасажирка справді спробувала зобразити спів, та в неї вийшло дійсно щось схоже на бекання.
— Ось така умова, а решту доводиться терпіти, — вона зітхнула, як мені здалося, досить щиро. — Бобрик казав: ще два, максимум — три роки, і Анжела Сонцева може собі дозволити не ходити на різні там дебільні тусівки, не світитися, де попало. Зможе вибирати, куди йти, а куди — ні, ясно?
— Чого ж не ясно…
— Ага, ну, а тут із ним самим усе почалося… Ти сам же бачив…
— Нічого я не бачив.
Це чиста правда: я бачив, як Бобров пішов у бік сортиру, потім почув недвозначні натяки Люськи Корбут, тепер — зізнання його підопічної. У мене нема особливого бажання дивитися, як хтось нюхає кокаїнові доріжки чи коле якусь гидь собі у вени. Кілька годин тому про існування Сонцевої та її продюсера я, на свій сором чи своє щастя, не знав.
Отже, для мене як для журналіста, котрий свого часу написав кілька непоганих статей за результатами власних журналістських розслідувань, і розповідь Анжели про себе та наркозалежність Боброва, були лише ніким і нічим не підтвердженими словами.
Але я вирішив не пояснювати своїй несподіваній знайомій нічого.
— Коротше, я вирішила на сьогодні від нього втекти. Хай сам з собою розбирається. — Слова зависли в повітрі. — Е-е, ти не думай… Я не збираюся від нього йти чи ще там щось… Просто втомилася, розумієш?
— Ви ж із ним не живете…
— Це нічого не міняє! Він гине, не дай Бог, загине, і я лишуся сама.
— Зірки самі не лишаються, — спробував я скаламбурити. — Он їх скільки на небі.
— І кожна — окремо! — вставила Анжела.
За цими розмовами ми доїхали до Святошина. Біля бульвару Вернадського я пригальмував.
— Ти чого?
— Нічого. Просто мені направо, тобі — прямо і далі. Як їдемо?
— Направо, — просто відповіла Анжела Сонцева.