Живий звук
Шрифт:
— Хоч фруктів поїжте.
Уже в коридорі, прямуючи до виходу й почуваючи себе солдатом російської царської армії, якого проганяють крізь стрій і луплять шомполами, почув навздогін істеричне Анжелине:
— Заберіть хтось цю гидоту! І дайте, нарешті, телефон!
4. Зустріти близького друга
Я не люблю, коли мене звідкись виганяють.
Розвиваючи цю тему, можна прийти до висновку, що я не люблю свою професію. Бо кожного журналіста, навіть якщо він не прагне нікого ні в чому ні звинуватити, ні зібрати намисто смажених фактів, ні знайти чергову сенсацію, обов’язково
Мало кому хочеться давати журналістам заробити, та ще й залишитися при цьому винними — пропустили інформацію, допустили її до загальних вух, винесли сміття з хати, розляпали корпоративну таємницю тощо. Тут я нічого не зроблю: хто ж винен, коли нас так сприймають…
Тільки це не значить, що така ситуація мені подобається і я мушу сприймати її за побічні ефекти від своєї роботи.
Від’їхавши від лікарні, я вже за десять хвилин хотів рішуче зробити поліцейський розворот і повернутися назад. Я мусив довести всім, хто бачив мою ганьбу: ми з Анжелою Сонцевою знайомі, просто кілька останніх годин до аварії чомусь випали, стерлися з її пам’яті. Я тут же, в присутності того бородатого лікаря, розпитаю її, що вона робила вчора ввечері, де була, кого бачила. І або переконаю всіх, що аварія не минула для Анжели зовсім уже безслідно, змусивши медиків підкоригувати процес лікування і не зациклюватися на пошкодженому обличчі, або переконаюся сам — вона не пам’ятає або чомусь не хоче пригадувати саме мене, Ігоря Вараву.
Чому? Що між нами сталося такого, чого треба соромитися і що треба приховувати молодій незаміжній жінці? Тим більше, як стверджує Люська Корбут, серед колег по шоу-бізнесу і журналістської братії, котра пише про цей світ, Сонцева має певну репутацію. Хоча саме така поведінка аж ніяк не позначається негативно на іміджі артиста. Навпаки — подібна смаженина і жовтизна служать додатковою рекламою.
Але я не повернувся лише з однієї причини: у щирості Анжелиної поведінки не було сумнівів.
Вона не впізнала мене не тому, що не захотіла чи мала щось проти мене. А тому, що справді не впізнала. Їй здалося — вона бачить мене вперше, отже, я — нахабний настирний прихильник, до того ж не з категорії респектабельних дядечків. Отже, встановлювати істину просто тут, зараз, і мало не силою змушувати Анжелу згадати все не було жодного сенсу.
Однак це не означає, що встановлювати істину взагалі не треба. Довкола цієї рядової, на перший погляд, і не найстрашнішої в світі дорожньо-транспортної пригоди вже кубляться якісь дрібні непорозуміння. У першу чергу — зникнення із загального поля зору цигарок із травою, які я особисто бачив і запах яких особисто нюхав. Але якби потерпіла просто сказала, що не хоче мене бачити, я б зрозумів і не набридав, переконавшись, що принаймні життя її в безпеці.
Анжела Сонцева, яка переспала зі мною менше доби тому, будучи при здоровому глузді та відносно тверезій, якщо не рахувати двох викурених косяків, пам’яті, не просто забула випадкового коханця чи відмовилася його визнавати. Вона справді не впізнала мене.
Таким чином, вінцем усіх цих запитань, відповіді на які мене не зовсім влаштовують як людину з розвиненою інтуїцією, безперечно, є саме цей факт. Ще трохи — і я сам почну сумніватися в тому, що цієї ночі займався з нею шаленим сексом і взагалі — що познайомився з нею.
А раз так, то довести бодай самому собі, що все це мені не наснилося, стає для мене справою номер один. Можна навіть сказати — справою моєї честі.
— О! Привіт, старий! Довго ти вчора сидів?
Судячи з усього, Коля Комарницький, як справжній капітан, покинув учорашню палубу останнім і в стані абсолютно щасливої людини. Життя якої вдалося якщо не взагалі, то принаймні в один окремо взятий вечір. У принципі, мене це влаштовувало — хоч хтось не помітив наших із Анжелою маневрів і, відповідно, не запитає зайвого. Хоча хто знає — раптом дійде до того, що мені знадобляться додаткові свідки, котрі могли б підтвердити: з корпоративу разом із Сонцевою змився саме я.
— Та якось так не дуже. За кермом, знаєш…
— Це я провтикав, — похмільно зітхнув на тому боці слухавки Комарницький, і мене від цього ніби справді обдало його перегаром. — Треба було попередити, що замовлені розвозки. Ну, тіла потім розвозили, кому куди.
— Багато полягло? — ввічливо поцікавився я.
— Змішалися в купу коні та люди, — попри стан мого співбесідника ця фраза прозвучала переможно. — Сьогодні всі відлежуються. Ти мене, старий, взагалі випадково застав. Ось поговорю з тобою — і вимкну трубку на хер. Просто мені одні люди там дзвонити повинні… — Комарницький позіхнув. — Сподобалося тобі взагалі?
— Знаєш, тусівка не моя. До речі, про тусівку: як знайти того… ну… — Я зробив вигляд, що старанно порпаюся в надрах пам’яті. — Коротше, продюсера тієї співачки, яка біля мене сиділа. Ти ще нас знайомив…
— Сонечка? — Голос Колі стрепенувся. — Вона, до речі, злиняла кудись. Бобров ще потинявся, але не особливо її шукав. У них останнім часом, я чув, того… У смислі — не того…
— Того, не того — контакт даси?
— На фіга? — У питанні — жодної помітної зацікавленості, Комарницький поставив його машинально.
Бо справді — для чого мені розшукувати людину з «не своєї» тусівки.
— Він підходив, поговорити хотів. — Версію на цей випадок я вже придумав і навіть сам у неї майже повірив. — Казав, що готовий знайти інвестора на фільм із Сонцевою в головній ролі. Сценарій потрібен, а я ж ніби вже драматург.
— Тю, — Коля знову позіхнув. — Співає Сонечко добре, тільки акторка з неї хрінова. Теж мені Мадонна…
— До чого тут Мадонна?
— Ну, нехай не Мадонна, — Коля говорив, аби говорити, не вкладаючи в свої слова жодного змістового навантаження. — Хто там у кіно знімався? Пугачова з Ротарою в молодості, Христя Орбакайте, Мадонна знову ж таки… Потім ця, як її, відьма кацапська… Жанна Фріске. Ні, нормальна шоу-бізова світова практика. Тільки Сонцева не потягне, кажу тобі як профі в цих справах. Хоча… якщо Бобров знає, де знайти бабло, і хтось дає його під подібний проект, чому б не освоїти енну суму… Слухай, старий, будеш із ним балакати, пробий цю ситуйовину, ок?
— Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.
— Зараз, почекай. Я теж його напам’ять не знаю… — Комарницький вкотре зітхнув. — О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.
— Тільки мені зараз треба.
— Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.