Живий звук
Шрифт:
— Ніхто мене не чує, поруч нема зайвих вух. Я хіба зовсім уже квакнута?
— Тоді по-друге: ти де?
— А ти?
— Ми з тобою у відгадайку будемо гратися?
— Хтось із нас грається, так це точно! Якщо серйозно — ти де зараз? А, не важливо: можеш під’їхати кудись ближче до центру?
— Я вже близько.
— Тоді катай на Червоноармійську, тут «Кава-маркет», знаєш?
— Знаю. Коли буду, не готовий сказати, але вже їду до тебе.
Пощастило: за ботанічним садом рухатися стало дещо легше, і до призначеного Люською
— Ну?
— Що «ну»? — примостившись навпроти, я замовив нам каппуччіно і, коли офіціантка відійшла, запитально подивився на Люську. — Кажи.
— Це ти кажи.
— У нас не вікторина і не лохотрон. Що з Анжелою?
— Значить, ти чув. Подробиці знаєш?
— Ні. Там ще є якісь подробиці?
— Крім того, що в Інтернеті, — нічого. Я думала, ти мені скажеш щось ексклюзивне. Наприклад, звідки і чому вона гнала машину в таку рань по мокрому асфальту, не будучи при цьому гонщицею.
— Мені самому це цікаво.
— Вона ж поїхала з тобою, правильно?
— Хто ще це помітив?
— Практично всі! — Люська відмахнулася, наче від комара, замовкла на мить, підсовуючи до себе принесене каппуччіно, здмухнула намальовану на коричневій пінці квіточку, побовтала в чашці ложечкою. — Тільки всім, за великим рахунком, начхати. Комарницький погорював, звісно — «зірка» в нього на тусівці, а тоді на когось переключився. Ромка Барабаш нажлуктився, що гад, але говорив досить тверезі речі. Їх, у принципі, і без п’яного Ромки багато хто знає.
— Наприклад?
— Тільки без образ, добре? — Люська зробила великий ковток із чашки, облизнула пінку з губок. — Анжелка, кажуть, на передок того… Ну, слабувата… Але разом з тим перебірлива. Ні з ким із тусівки ніколи нікуди не піде.
— Тобто? — Я забув про свою чашку, напій злочинно холонув.
— З Бобриком спала, ну, тут зрозуміло. Тільки потім могла гайнути з першим-ліпшим знайомим, який до шоу-бізнесової тусні жодним боком не причетний. Серйозних стосунків ні з ким не тримала довго, та було пару кавалерів довше, ніж на ніч-дві. При бажанні можеш підняти світську хроніку, хоч у нашій газеті, хоч де. Дві історії точно обсмоктані, за одного кавалера навіть заміж збиралася, тільки потім горшки побили.
— Для чого мені це знати?
Люська уважно подивилася на мене.
— Ех, старий ти чортяка, Вараво… Розуму не набрався ні грама, скільки тебе знаю, а знаю років зо три так точно.
— У нас різні інтереси, — для чогось ляпнув я.
— Правильно, — легко погодилася Люська. — Тільки я — вільна жінка, а ти — самотній мужчина. Розлучений, правильно? Тому автоматично потрапляєш в поле інтересів таких, як я. Ти не на мій смак, не бійся! — Вона знову махнула рукою. — Такі, як ти, жінок не завойовують. Ви чекаєте, поки за вами побіжать, і в тих закохуєтеся з першого погляду, хоча душевна конституція в таких, як ти, — наче в носорогів. Вибач за прямоту…
—
— Ну, коротше, не приймай Анжелку близько до серця. Ти якраз її тип: суворий мовчазний тип, який від словосполучення «Анжела Сонцева» не пісяє кип’ятком у штанці. Слухай, тобі ж подобаються такі стосунки, чого ти?
— У нас не було жодних стосунків, — вичавив я із себе і, аби чимось зайнятися, почав пити захололий каппуччіно.
— Правильно. Але ж ти завівся? Завівся. Значить, ви поїхали до тебе, правильно?
— Чому я повинен тобі сповідатися?
— Ти мені нічого не повинен. Тільки після того, що ти почув, можеш ставитися до цієї пригоди спокійно. Саме як до пригоди. Нічого особистого, це в Сонечка спорт такий. Коли вона поїхала?
— Не знаю… Я спав…
— Заїздила?
— Знаєш що!
— Ша-ша-ша! — Люська виставила перед собою руки. — Більше не буду! Розбилася вона на своїй машині. Що це означає? Ви ж поїхали на твоїй…
— Дуже просто. Анжела збиралася так зробити: забрати зі стоянки перед тим клубом свою тачку і повернутися на ній додому чи куди там далі вона хотіла.
— Ти думав, що ви прокинетеся разом? — Моє мовчання вона сприйняла за позитивну відповідь. — Умикай таймер. Пригода сталася на початку восьмої, коли точно — не відомо. Живеш ти… де?
— Святошино. Академмістечко.
— Так, а сиділи ми майже на Подолі. Значить, коли їй треба було піднятися, аби привести себе в порядок, вийти від тебе, зловити таксі, приїхати туди, забрати свою тачку і, нарешті, поїхати на Бучу?
— Це дуже суттєво?
— Ви сварилися?
— Ні. Причини не було.
— Так, — задоволено мовила Люська. — Вдома її ніхто не чекав. Ви не сварилися. Бобрик випав в осад, навіть не звернув уваги, що підопічної десь нема. Сонечко вільна в своїх учинках. Тим не менше, вона не залишається в тебе до ранку, а підривається, коли ще темно, і кудись женеться, не стежачи за дорогою. Я за тебе думати повинна чи ти сам, яко кримінальний журналіст, зробиш якісь висновки?
Люська Корбут переможно подивилася на мене. І до мене, нарешті, дійшло, до чого вся ця розмова.
Навіть якщо все, що вона каже про Анжелині дивацтва та слабкості, правда, спроба моєї вчорашньої знайомої від когось кудись втекти не виглядає тепер аж такою невинною.
З цього напрошується тільки один висновок: їй щось загрожувало.
Я подзвонив приятелю в міську управу ДАІ, після чого мої підозри частково підтвердилися, хоча ситуація від цього не прояснилася.
На перший погляд, криміналу не побачили. Таких аварій — сотні, до того ж якщо врахувати, що Сонцева — новачок за кермом. Я промовчав про «веселі цигарки», мені про них так само ніхто нічого не сказав. Хоча якби цигарки з марихуаною в її сумочці знайшли, цього б ніхто не приховував. Навпаки: ось вам, люди, норми поведінки шоу-бізнесу, нате їх, їжте!