Жменя вічності

Авраменко Олег Евгеньевич

— Ще б пак, — кивнув я. — Кожна планета містить багато урану, торію, радію, інших радіоактивних елементів, а якщо всі вони одночасно розпадуться… — Я мимоволі здригнувся. — Це еквівалентно вибуху мільйонів термоядерних зарядів!

— Саме так. Одна ґлюонна бомба здатна перетворити цілу планету на купу щебеню. Альвів це приголомшило. П’ятдесятників, дварків, ґлісарів і хтонів також: вони, як і ми, ставлять особистість вище суспільства, і для них знищення цілої населеної планети означає набагато більше, ніж просто втрату частини володінь своєї раси. А Магаваршу, як я вже казала, контролюють дварки з п’ятдесятниками. Переконавшись,

що ми перемагаємо, вони не вдаватимуться до радикальних заходів і погодяться на почесну капітуляцію.

— Зрозуміло… — Розповідь Анн-Марі про ґлюонну бомбу справила на мене неабияке враження. — А як щодо інших планет?

— Ще по шести напрямках події розвиваються вдало. Лише в системі Бай-Сін, де розташована Країна Хань, виникли серйозні проблеми: ми досі не можемо захопити тамтешню дром-зону. Цю планету контролюють ґаббари, і там треба діяти вкрай обережно. Представників цієї раси не можна заганяти в глухий кут, капітуляція для них неприйнятна, і в безвихідному становищі вони можуть зважитися на крайні заходи.

Наступні кілька хвилин ми мовчали. Анн-Марі курила вже другу сиґарету, а я не поспішаючи допивав свою каву. Відведений Ахмадом час поступово спливав…

— Мене от що турбує, — нерішуче заговорив я. — Ця ваша технолоґія стискання каналів… Якщо раптом — не дай Боже! — чужинці захоплять одну таку станцію, то вони оволодіють цим секретом, і ми позбудемося найголовнішої переваги перед ними.

Анн-Марі заперечно похитала головою:

— Їм це не вдасться. Заходи безпеки надзвичайно суворі. Відсіки, де встановлені стискувачі, заміновані так, що під час вибуху увесь їхній вміст перетвориться на хмару розпеченої плазми. Разом із фахівцями, що там працюють. Усі вони добровольці й цілком свідомі того, що з ними станеться в разі захоплення станції ворогом. А в нас, — додала Анн-Марі, маючи на увазі станцію, де ми перебували, — стискувач взагалі демонтований і знищений, а весь персонал, що працював з ним, вже повернувся на Терру-Ґаллію. Це також стосується й тих станцій, що зараз летять вглиб системи — до Юпітера, Марса, Землі, Венери та Меркурія.

Ці слова зняли з моєї душі величезний тягар. І водночас мене охопив розпач, адже тепер не було жодних шансів вирвати Рашель з рук Ахмада…

— Але, — промовив я дуже обережно, — нещодавно я мимохідь чув розмову двох офіцерів. Вони говорили про стискувач так, ніби він і досі є на борту станції.

Анн-Марі подивилася на мене так пильно, ніби зважувала, чи можна мені довіряти. Потім на її обличчі розцвіла лукава усмішка:

— Ви служите в нас лише один день, а вже встигли заразитися загальною параноєю. Гаразд, відкрию вам велику таємницю: це ніякий не стискувач, а звичайнісінька „обманка“.

— Як це?

— Пастка для дурнів. Словом, імітація, неробоча модель. Хоча ні, вона таки працює, але з каналами нічого не робить. Я сама довідалася про це нещодавно, а доти щиро вірила, що ці пристрої і є справжніми стискувачами каналів. Вони наявні у всіх моделях наших загороджувальних станцій, починаючи з найперших. А щодо працездатних стискувачів, то їх монтують у тому ж відсіку, але зовсім автономно, їхні комп’ютерні системи не з’єднані із загальною мережею. А „обманки“ призначені для замилювання очей. Якби ви знали, скільки шпигунів-чужинців потрапили в цю пастку!

Я полегшено зітхнув:

— Слава тобі, Господи!..

Раптом усі предмети

перед моїми очима втратили чіткість і поплили, ніби я дивився на них крізь вигадливо вигнуте скло. Я відчув, що сповзаю зі свого стільця, і лише останньої миті, вчепившись руками за край столу, зміг втриматися.

Анн-Марі швидко пересіла на сусідній з моїм стілець і схопила мене за лікоть.

— Що з вами, Стефане? Вам погано?

— Ні… все гаразд, — затинаючись, відповів я. — Це просто… просто хвилинна слабкість.

Вона рішуче похитала головою:

— Ви мало не зомліли. І взагалі, дивно поводитеся. У вас неприємності? Щось дуже серйозне? Я зобов’язана доповісти командуванню…

— Ні в якому разі! — майже викрикнув я, привернувши до себе увагу двох офіцерів, що сиділи через один столик від нас. — Ні, — вже тихіше додав я. — Не робіть цього… будь ласка. Я сам усе владнаю.

— Що ви владнаєте?

Не бачачи можливості викрутитись, та й не маючи сил щось вигадувати, я розповів їй усю правду про Ахмада і його безглузду вимогу. Анн-Марі вислухала мене уважно, не перебиваючи, потім замислилась на хвильку, відтак спитала:

— Ви не звернулись до командування, бо боїтеся його рішучих дій? Боїтеся, що воно не зважатиме на становище Рашелі?

Я кивнув:

— Саме так.

— Невже ви вважаєте нас, ґаллійців, такими жорстокими?

— Ні, але…

— Ми також любимо своїх дітей. Ми дбаємо про них. Вони для нас найдорожче, бо діти — це наше майбутнє. Саме те майбутнє, за яке ми боремося.

— Я розумію. Я… я зовсім не вважаю вас жорстокими. Просто… — Я помовчав, збираючись з думками. — Боюсь, командування не повірить, що Ахмад відпустить заручників. Воно зробить усе по-своєму, а в результаті… в результаті Рашель загине.

— А ви впевнені, що месьє Раман дотримає слова?

— Ну… не повністю. Але я знаю його багато років… хоча насправді виявилося, що я зовсім не знав його, та все ж…

Анн-Марі м’яко поклала руку на мою долоню.

— Заспокойтеся, Стефане. Мабуть, ви хочете сказати, що непогано вивчили характер та звички месьє Рамана?

— Атож. Ахмад ненавидить убивство. Я це точно знаю. Ні при першій, ні при другій спробі захопити корабель він не використовував смертельну зброю. Якщо наша смерть не допоможе йому втекти, він не стане нас убивати, а зробить те, що обіцяв: посадить у шатл і відпустить. Проблема лише в тому, щоб дати йому змогу добратися до вашої „обманки“, не здіймаючи тривоги. Але для цього треба проникнути у ваш координаційний центр і одержати доступ до терміналу.

Анн-Марі довго мовчала й дивилася кудись убік. Я вже був вирішив, що номер не вигорить, аж тут вона враз стрепенулась і поглянула на свій наручний годинник:

— Що ж, часу в нас іще вдосталь. Ми встигнемо щось придумати.

35

Як це завжди буває, в останню хвилину командування переглянуло ґрафік відбуття Дев’ятнадцятої ескадри, тому наша бриґада стартувала з півторагодинною затримкою й опинилася майже в самому хвості ешелону. Це не давало нам істотних переваг для втечі, зате ми мали можливість відірватися раніше, не чекаючи на завершення розгону. Усі більш-менш швидкісні кораблі йшли далеко попереду й набирали швидкість раніше нас, тому, якби вони надумали кинутися нам навздогін, їм для початку довелося б трохи загальмувати.