Знахар
Шрифт:
Ось чому вона не помічала їхніх неприязних поглядів, зверхнього ставлення, ворожості й кпин. Та не всі обмежувалися тим, що мовчки демонстрували неприязнь та осуд. Якогось дня стався випадок, що спричинився згодом до дуже прикрих наслідків.
У Радолишках віддавна мешкала відома на весь повіт родина лимарів Войдилл. Войдилли походили із дрібної, проте справжньої шляхти, і це була найперша причина, з якої їх поважали в містечку, а другу становило те, що з діда-прадіда вони славилися як щонайкращі лимарі. Сідло, ремінь чи упряж,
Батько постановив вивчити його на священика. З тяжкою бідою протяг він ледачого до науки хлопця через шість класів гімназії й віддав до духовної семінарії. Проте всі витрати й клопоти виявилися даремними. Марно тішилося серце старого Пана-добродія, коли син приїхав додому в сутані. Не минуло й року, як Зенона витурили із семінарії. Щоправда, Зенон розповідав усім, наче сам покинув науку, не відчуваючи покликання, проте люди подейкували, що причиною, через яку він так і не вивчився, стала його пристрасть до горілки й жінок. Слушність цих підозр невдовзі підтвердила й Зенонова поведінка. Він частіше просиджував у шинку, аніж у костелі, а про те, у яких жінок на Крамній вулиці був частим гостем, краще й не згадувати.
Знаючи латину, він міг би працювати в аптеці. Так принаймні вважав батько. Та й тут його спіткало розчарування: Зенон дуже швидко покинув роботу в аптеці. І про те різні чутки гуляли, та їх не вдалося перевірити, бо радолиський аптекар, пан Немира, до балакучих не належав, та й зі старим Паном-добродієм були вони друзями.
Отож цей Зенон Войдилло, проходячи якогось дня в товаристві кількох хлопців повз крамницю пані Шкопкової саме тоді, як Марися зачиняла двері, спинився й удавано приязним тоном її зачепив:
– Доброго вечора, панно Марисю, що доброго чувати?
– Доброго вечора, – відказала, усміхаючись, Марися. – Спасибі.
– І все-таки воно вам незручно.
– Чого це незручно? – здивувалася дівчина.
– Ну звісно! Пані Шкопкова наче й добра жінка, а про таку річ не подумала, – співчутливо продовжував Зенон.
– Про яку ж це річ?
– Та про канапу.
– Канапу? – ще більше здивувалася Марися.
– Ну, певне ж, що про канапу. Адже в крамниці прилавок вузький і твердий. Удвох, особливо з молодим паном Чинським, зручно вмоститися на ній нелегко.
Зенонові товариші вибухнули голосним реготом.
Марися ще нічого не втямила, але вже передчуваючи якийсь підступ, стенула плечима.
– Не розумію, про що це ви…
– Про що це я вона й не здогадується, цнотлива Сусанна, – звернувся Зенон до товаришів. – Зате знає, як це робиться.
У відповідь пролунав новий вибух реготу.
Уся тремтячи, Марися витягла ключ із замка, збігла зі східців і прожогом подалася додому. Коліна їй тремтіли, у голові шуміло, серце калатало в грудях.
Досі ніхто ще не скривдив її так брутально й так огидно. Вона нікому не завдала найменшого зла, нікому лихого слова не сказала. Навіть лихих думок у неї не виникало. І ось маєш…
Вона почувалася, наче на неї вилили цебер брудних помий. Бігла, а ззаду чулися вигуки, сміх і свист.
– Боже, Боже… – шепотіла вона неслухняними губами. – Як же це страшно, як же гидко.
Марися намагалася отямитися й опанувати ридання, що піднімалися з її легень, та не змогла. Добігла до паркана біля саду плебанії й розплакалася.
Вуличка за садками належала до найвідлюдніших. І треба ж було, щоб саме о цій годині начальник пошти в Радо- лишках, пан Собек, вирішив прогулятися до ксьондзового садівника, щоб купити полуниць. Побачивши заплакану панну Марисю, він спершу здивувався, тоді розчулився й заходився її втішати.
Він здогадувався про причину її сліз, бо ж знав, що молодий Чинський щодня просиджує в крамниці.
«Запаморочив дівчині голову, вона закохалася, а тепер покинув її», – майнуло Собекові в голові.
Торкнувся Марисиного ліктя й заговорив:
– Не варто плакати, панно Марисю. Щиро вам кажу, розважливо. Не варто. Мине час, біль вгамується. Шкода вас, оченята виплачете. Ви ж у сто разів за нього краща. Це він нехай переживає. Скривдив вас, Бог його за це покарає. Ніщо на світі не минає марно. Такий уже закон. Це як із граблями. Наступиш на зубці. Думаєш, що граблям шкоду робиш, а й не зглянешся, як граблі держалном як не торохнуть по голові… Закон такий. Ну, не плачте, панно Марисе…
Зворушений її сльозами й власного безпорадністю, він і сам ледь не плакав. Легенько погладив її по спині, що здригалася від ридань.
– Тихо, панно Марисе, тихо, – говорив він. – Не треба, не варто. Скривдив вас… скривдив. Лихий чоловік. Безсовісний.
– Але за що, за що! – ридала Марися. – Він мені, щоправда, не подобався… ніколи… Але я не зробила йому нічого поганого.
Собек замислився.
– Про кого це ви говорите?
– Про нього, про Войдилла…
– Про старого? – вражено запитав Собек.
– Ні, про цього… колишнього семінариста.
– Зенона? А що цей хуліган вам заподіяв?
– Обізвав мене жахливими словами… При людях! Такий сором! Такий сором! Як я тепер людям в очі дивитимусь?
І вона заломила руки.
Собек відчув, як йому кров ударила в обличчя. Доки він думав, що це пан Чинський скривдив дівчину, то мимоволі ставився до цього з певною байдужістю як до втручання Господнього провидіння, проти якого всі ми безсилі. Та довідавшись, що йдеться про молодшого Пана-добродія, він раптом розлютився.