Знахар
Шрифт:
своїм джентльменським обов’язком попрохати в неї пробачення.
«А щоб потопити всі ці гіркі спогади, – писав він насамкінець, – я їду до Вільна, і так питиму, що мене напевне чорти візьмуть, як Ви того й бажаєте».
– Буде відповідь, панянко? – запитав лісник.
Марися замислилася. Ні, що вона може йому написати?
Нащо це все?
– Відповіді не буде, – відповіла вона. – Перекажіть лише паничеві, що я бажаю йому всього найкращого.
Минули три тижні, а Чинський не з’явився. Вона трохи за ним сумувала, і навіть ворожила, чи прийде він і чи зайде до крамниці. Третього
«Світ нудний крп, життя нічого не варте крп, чи аптекарка пахтиться крп, ви найвродливіша дівчина в Центральній Європі, шкода крп Лех».
За три дні в Радолишках затуркотів мотоцикл, оголошуючи всьому містечку, що молодий пан Чинський повернувся в рідні краї. Марися ледве встигла підбігти до люстерка й поправити зачіску, а він уже був у крамниці. Дівчина була йому дуже вдячна за цей приїзд, але нічим не виказала свого ставлення. Боялася, аби він не подумав, що їй залежить на його товаристві. Це знову розсердило Чинського й зіпсувало йому сподівану приємну зустріч.
Обмінявшись із Марисею кількома фразами, він сказав:
– Ви засуджуєте мій снобізм, але сноби мають одну перевагу: уміють бути чемними навіть тоді, коли їм цього не хочеться.
Марися хотіла запевнити його, що вона зовсім не мусить вдавати чемність, що своїм поверненням і тим, що не забув про неї там, у Криниці, він справив їй велику радість… Та замість цього процідила:
– Я не сумніваюся, що ваша ввічливість саме такого штабу.
Чинський пронизав її сповненим ненависті поглядом.
– Авжеж! Ви праві!
– У мене й сумнівів немає.
– Тим краще.
– Я лише дивуюся. Що ви так силкуєтеся здаватися чемним.
Він засміявся, як сам гадав, знущально.
– Ні, аж ніяк. Це виходить автоматично. Бачте, саме виховання виробило в мені автоматизм ввічливих форм для спілкування з людьми…
Дівчина схилила голову.
– Я цим захоплююся.
Він рвучко відвернувся від неї. Марися не бачила його обличчя, але була переконана, що він зціпив зуби.
Дівчина знову палко запрагнула згоди. Розуміла, що слід сказати щось примирливе, що вона ставиться до нього несправедливо, що він більше ніколи не повернеться, якщо не почує від неї жодного доброго слова. Розуміла, проте не могла спромогтися на капітуляцію.
– Прощавайте, – сказав він і, не чекаючи відповіді, швидко вийшов.
Марися не розплакалася лише тому, що до крамнички увійшла якась жінка.
Усе це сталося минулого року. До кінця канікул Чинський жодного разу не з’явився в Радолишках. Потому настала зима, довга зима, а за нею весна. Про молодого Чинського завжди трохи пліткували, до Марисі долітали різні чутки. Здається, він був на практиці за кордоном. Здається, мав оженитися з якоюсь баронесою з Познанського воєводства, кажуть, її батьки навіть приїздили до Людвикова.
Усе це Марися вислуховувала досить байдуже. Вона усвідомлювала, що їй не слід плекати щодо молодого Чинського жодних сподівань. І все-таки їй було невідь-чому прикро.
Узимку до Радолишок привезли кіно. Облаштували його в пожежній стодолі, де, незважаючи на страшенну холоднечу, протягом трьох вечорів не забракло глядачів. Показували американські фільми, а пані Шкопкова, хоча й не раз чула, як у костьолі засуджують великосвітську розпусту, що її демонструють у кіно, наважилася цю розпусту нарешті побачити на власні очі й переконатися, чи справді це так небезпечно. Побоюючись, що багатьох речей вона не зрозуміє, пані Шкопкова взяла із собою Марисю – з огляду на її освіченість і ще й тому, що Марися раніше вже в кіно бувала.
Марися й справді бачила кіно в таких містечках, як Браслав і Свенцяни, проте тоді була ще дитиною. Тепер же вона розмірковувала над змістом фільмів, а особливо ж їй подобався один. То була історія молодої сільської дівчини, на яку в її рідних краях ніхто не звертав уваги, вважаючи дівчину темною й затурканою. Та коли юна опинилася у великому місті, у розкішному магазині, куди щодня ходять тисячі покупців, із нею познайомився й покохав її такий собі славетний і багатий художник, який добачив у ній вроду, граційність і чудову вдачу.
«Так, – меланхолійно думала Марися. – Хтозна, у великому місті це й можливо, та якби юна залишилася на селі, навряд чи їй би так пощастило».
А про себе знала, що юна звідси ніколи не вирветься. А тут… хто міг би бути цим мужчиною, який у неї закохається й ожениться?.. У неї було досить здорового глузду, щоб і на мить не розраховувати на сина власника Людвикова. І його батьки на таке б не згодилися, і йому самому ніколи б таке на думку не спало, та й вона сама не хотіла би стати дружиною такого пана. Його родичам і знайомим вона виносила із крамниці до брички пакунки, невже він міг би потому сприймати її як рівню.
Та зовсім по-іншому сприймала б вона своє майбутнє, якби пан Лешек був звичайним незаможним чиновником чи ремісником, або навіть сільським господарем.
– О, тоді все було би зовсім інакше!
Вона вважала його взірцем чоловічої краси. На жодному фото кіноактора, на жодній листівці в крамниці (а їх тут було доволі) вона не бачила такого привабливого юнака. їй подобалося в ньому геть усе. Ба, навіть ця його гордовитість не вадила аж занадто, і на неї, зрештою, можна було б і не зважати. І якби він був скромною людиною і де-небудь працював, то напевне не мав би таких поглядів.
Настала весна, і Марися якщо й згадувала про Чинського, то як про героя своїх мрій, а не про майбутнього власника Людвикова.
Його постать посідала в уяві дівчини може й не надто велике, проте стале місце. Настільки стале, що там не було вільного місця для інших. В околиці не бракувало молодих чоловіків, які звертали увагу на Марисю, не приховуючи свого захоплення. Та на неї це не справляло жодного враження.
Прийшов червень, спекотний, буйний червень. Містечко, оточене хвилями зеленого моря полів, нагадувало букет могутніх крон тополь, лип та берез, під якими ховалися, мов скромні квіти білі й червоні будиночки, ледь помітні, бо густо порослі ясмином, бузком і таволгою. У святкові дні після довгої прогулянки здавалося, що немає на світі затишнішого й прекраснішого куточка. Здалеку не видко було вибоїстих немощених вулиць і куп сміття на подвір’ях або свиней, що розляглись у багнюці.