Знахар
Шрифт:
– Не мені женитися, Зоню…
– Хіба я тобі не подобаюся?
– Що там подобатися… Ніхто мені не до вподоби, бо я не оженюся.
– А це чому?
– Та от так.
– Баби тобі треба. Хіба ж ні?
– Та ні.
– А щоб же тебе холера вхопила! – вибухнула несподівано Зоня. – Бодай ти на горі стояв, а сонця не бачив! Щоб тебе трясця мордувала! Бодай ти у воді сидів і пити хотів! Чи бач? Такий неприступний? Такий затятий? Добре, добре! Я тобі цього не подарую! Тьху!
І вибігла, почервоніла від гніву, грюкнувши дверима. Проте наступного дня
Ніхто з мельникової родини, крім Зоні, не зазирав до Антонієвої прибудови. За винятком малої Наталки. Дівчинка ладна була сидіти тут удень і вночі, якби тільки могла. Вона дуже звикла до Антонія.
Одного дня сказала йому:
– Тітка Зоня чимраз більше чепуриться. Учора на ярмарку червону блузку купила. І мило запахуще. І черевички на таких високих підборах…
* Волока – ділянка землі, що дорівнювала приблизно 16,8 га
{прим. пер.).
– То й добре.
– А я знаю, нащо вона так чепуриться.
– Ну, бо баба, а баби люблять чепуритися.
– Ні, – похитала заперечно головою Наталка. – Вона через те, що хоче з тобою женитися.
– Не мели казна-чого, – буркнув Антоній.
– Це не я, так Віталіс каже. І бабуня теж.
– Дурниці вони кажуть.
Дівчинка сплеснула в долоні.
– Справді? Справді?
– Ну, певне, що дурниці, а ти чого радієш?
– Бо я знаю, чому ти не хочеш тітки Зоні. Ти зі мною оженишся, коли я виросту.
– Авжеж, авжеж, – Антоній погладив її по голові й усміхнувся.
– Оженишся?
– Ти виростай.
Лише з нею він охоче розмовляв і лише до неї іноді всміхався. Він щиро полюбив Наталку. Тож щоразу, коли в неї ставалися напади епілепсії, він дуже хвилювався й обіцяв собі навесні піти до лісу й пошукати цілющих трав, котрі могли б її вилікувати. Скрізь довкола, де люди збирали на продаж чи для власних потреб ромашку, валеріану, м’яту, липовий цвіт, пижмо, блекоту, спориш, листя берези, мак-самосійку, дягель, полин, подорожник, вовчі ягоди, чабрець, шипшину й різні інші лікарські рослини, він ніяк не міг допитатися лише про цю. Не міг пригадати собі назву, і хоча й описував докладно, як виглядає ця рослинка з маленькими вузькими листочками, ніхто не знав ані назви, ані того, чи в тутешніх лісах її можна знайти.
Одного разу Антоній навіть подався до аптеки в Радо- лишках, сподіваючись там купити. Але аптекар, роздратований довгим поясненням і тим, що сам він такої рослини не знає, наказав йому забиратися геть. Він прогнав його із задоволенням, бо що більше знахарів оселялося в околиці, то гірше йшли справи в аптеці. Успіх, яким користувався знахар із поблизького млина, був як сіль в оці й для місцевого лікаря, доктора Павлицького, і для аптекаря. А розголос був занадто великий, щоб не позбавляти їх обох пацієнтів навіть із містечка.
Коли під час березневої повені люди почали частіше хворіти, а в доктора Павлицького пацієнтів не прибувало, він, порадившись із аптекарем, вирішив діяти. Звернувся з розлогим листом до старости й повітового лікаря, поскаржившись на пошесть знахарів і прохаючи владу втрутитись. Проте службовий процес ішов повільно й відповіді не було. Тим часом стався випадок, який страшенно розгнівав доктора Павлицького. Якогось дня по нього прислали бричку з Ключева. Тамтешній дідич, пан Киякович, страждав від каменів у нирках і часто викликав лікаря, по якого присилали зазвичай рано-вранці. Це було наслідком звичних причин. Пан Киякович вечорами запрошував сусідів на бриджа, не міг утриматися й не перехилити кілька чарок, тож уночі неминуче ставався напад, а на світанку кучер Ігнацій вирушав парою найпрудкіших коней по пана доктора.
Цього разу він з’явився лише пополудні. Тож доктор Павлицький, умостившись у бричці, почав допитуватися, у чому справа. Добродушний Ігнацій, вочевидь не усвідомлюючи, що й кому розповідає, а може, бажаючи дошкулити докторові, який завжди забував дати йому на чай, усе щиросердно розповів. Виявилося, що його, як завжди, послали на світанку, але не по пана доктора, а по цього знахаря, Антонія Косибу, що оселився в Мельника біля містечка.
– Як це? – не повірив доктор. – Вас посилали по знахаря?
– По знахаря.
– Видко, панові Кияковичеві на той світ закортіло.
– Та не дуже йому кортить. Кажуть люди, що той знахар, як когось лікує, то усе мов рукою знімає.
Лікар вибухнув:
– Яка неосвіченість! Яка темрява! Невже ви не розумієте, що звичайний дурень, котрий не лише про медицину, а й
про анатомію не може мати жодного поняття – це загроза для людського життя?
– Та я розумію, – буркнув кучер.
– Я вам зараз поясню. Припустімо, що у вас захворів найкращий кінь. До кого ви підете До ветеринара, чи до першого-ліпшого бовдура, що не відрізнить, де в коня хвіст, а де грива?
Ігнацій засміявся.
– Хто б це не відрізнив… А чого б це я до того призвів, щоб у мене кінь захворів? Якщо про коня дбати, а кінь добрий, то нащо ж доводити до хвороби, бодай не зурочити.
Доктор Павлицький махнув рукою, та вже за хвилину озвався знову:
– Але бачите, ви самі виявилися досить розсудливі, щоб не їздити по того знахаря, а по мене.
– А що було робити? Якби я з порожньою бричкою приїхав, то пан дідич дав би мені по пиці. Тож я поміркував собі й думаю: як той не хоче, то поїду по пана доктора.
– Хто не хоче?
– А отой… знахар Мельників.
– Як це не хоче?
– Бо не хоче. Я, каже, не маю часу до ваших панів їздити. Хіба не бачиш, скільки людей хворих чекає? Каже так, а я дивлюся, справді, людей купа. Мов на базарі в четвер. То я йому й кажу, мовляв, дідич тобі більше заплатить, ніж усі вони разом, тільки, звісно, поможи. То він і каже, мовляв, як дідич хворий, то нехай приїде, як інші. А грошей мені не треба… Що було робити? Завернув коні та й годі. Я ж і сам знаю, що він грошей не бере.