Знахар
Шрифт:
– Ти? – недовірливо вигукнув Василь.
– Авжеж, я. І побачиш, ходитимеш, як раніше.
– А звідки ж ти вмієш таке робити? Це ж операція! Треба вчитися, щоб такі речі… А ти вже робив колись таке?
Антоній спохмурнів. Він не міг подолати це дивне прагнення, щось його примушувало наполягати на своєму. Водночас він зрозумів, що йому не дозволять, не дадуть, не повірять. Звичайно, він ніколи не займався лікуванням чи, тим більше, складанням поламаних ніг. За роки мандрівок він багато чого навчився, проте ніколи нікого не лікував. Тепер він сам
Антоній Косиба не любив брехні. Та цього разу не заперечив, бо це могло посприяти досягненню мети.
– Чи робив я таке? – знизав він плечима. – Та багато разів робив. І тобі зроблю, і ти видужаєш. Ти ж не дурний хлопець, маєш погодитися.
Двері прочинилися, і мала Наталка погукала:
– Антонію, ходи вечеряти! А тобі, Васильку, до ліжка принести?
– Я не вечерятиму, – нетерпляче відказав Василь, дратуючись, що йому перебивають таку важливу розмову. – Іди геть, Наталко!
І знову заходився розпитувати Антонія, і відпустив лише тоді, як у сінях заскрипів материн голос.
Два дні потому старий Прокіп покликав до себе Антонія. Сидів перед млином і курив люльку.
– Що це ти, Антонію, наговорив такого моєму Василькові? – озвався він, помовчавши. – Щось там про те лікування.
– Правду сказав.
– Яку ще правду?
– Що я можу його каліцтва позбавити.
– Як це ти можеш?
– Треба розрізати, кістки знову зламати і скласти. Вони погано складені.
Старий сплюнув, погладив свою сиву бороду й махнув рукою.
– Та де там. Сам доктор сказав, що тут нічого не допоможе, а ти дурень невчений, хочеш таке зробити? Воно правда, що ти до всього майстер. Нічого не скажу. Бо гріх… Але з тілом людським справа не така проста. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, що до чого підходить, котра з них яке значення має. Адже я сам не раз кнура чи там, приміром, теля розбирав. Та скільки там всього такого, про що я й гадки не маю. А насправді що? Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому знатися треба. Це тобі не січкарня, яку розбереш, розкрутиш, усі там гвинтики на землі розкладеш, а потому назад поскладаєш, змастиш і ще краще працює, ніж перше. Треба вміння мати, до школи ходити, науку пройти.
– Як хочеш, – знизав плечима Антоній. – Хіба я наполягаю, абощо? Я кажу, що зумію, бо не раз уже людей з біди витягав, то й навчився. Хіба траплялося, щоб я щось марно сказав?
Старий мовчав.
– Хіба бувало, щоб я говорив про якусь роботу, буцім знаюся, а потім усе зіпсував?
Мельник кивнув головою.
– Це правда! Гріх заперечувати! Ти кмітливий, нічого не скажу. Але тут про мого сина йдеться. Ти ж розумієш. Останній мій син, який зостався.
– То ти хочеш, щоб він навіки калікою залишився? Тоді і я тобі скажу, що краще йому не буде, а чимраз гіршатиме. Йому шматки кісток відбило. Ти й сам можеш рукою їх намацати. Кажеш, наука потрібна. Таж ти вже мав науку. Той доктор з містечка, певне, учений. А хіба щось зробив?
– Якщо вчений не впорався, то невченому й братися зась. Хіба що, – завагався він, – хіба до Вільна повезти його, до больниці. Але ж гроші величезні, та й невідомо, чи допоможе…
– І грошей мені не треба. Мені ти й гроша не заплатиш. Я, Прокопе, не наполягаю, кажу ще раз, не напрошуюся. Я від щирого серця, хотів вам усім добра. Якщо боїшся, що Василя може смерть чи й ще гірша хвороба спіткати, то май на увазі дві речі. По-перше, маєш право мене навіть убити. Я не захищатимуся. А захочеш, то до смерті залишиш мене наймитом задурно. Що ж робити! Шкода мені хлопця, і знаю, що впораюся. А по-друге, Прокопе, хіба ж ти не чув, які в нього думки виникають?
– Які ще думки?
– А такі, аби смерть собі заподіяти!
– Тьху, не кажи в недобру годину, – здригнувся Мельник.
– Я не кажу. Але він, Василько твій, про це весь час думає. Мені казав, та й іншим. Запитай лишень у Зоні чи Агати.
– Свят, свят…
– А ти, Прокопе, до Бога не звертайся, – гнівно додав Антоній, – бо всі кажуть, що твоє лихо з дітьми – то кара Божа за те, що брата скривдив…
– Хто таке посмів?! – гаркнув старий.
– Хто? Хто? Та всі! Усі довкола. А якщо тобі цікаво, то й син твій так само вважає. За що, каже, мені страждати, вічним калікою бути за батьків гріх?
Запанувала мовчанка. Прокіп похнюпив голову й сидів мов закам’янілий.
Його довге сиве волосся й борода легенько ворушилися від вітру.
– Боже, змилуйся, Боже, змилуйся, – тихо шепотів він.
Антонію раптом зробилося страшенно ніяково. Як він
міг кинути в обличчя цьому нещасному старому найболючіше звинувачення! Хотів якось пом’якшити сказане, тож заговорив уже лагідніше:
– Що там люди подейкують, то, звісно, вигадки… Ніхто волі Господньої не знає. А Василь ще молодий і дурний. Я в ці плітки не вірю.
Старий не ворухнувся.
– Я не вірю, – продовжував Антоній. – І найкращий доказ у тім, що твого сина можна вилікувати, і я його вилікую. Поміркуй, Прокопе, бо я тобі лише добра зичу, і знаю, що й ти мені зла не бажаєш. Подумай, що буде, коли всупереч усім поголосам Василь видужає, почне ходити, як усі люди, візьметься до роботи? Матимеш, кому і млин залишити, і на старі літа поміч і догляд у сина рідного. Подумай, чи не примусить це замовкнути пліткарів, коли побачать, що Василь здоровісінький?
Мельник підвівся важко й глянув на Антонія. В очах його були якісь бентежні іскри.
– Послухай, Антонію, а ти присягаєшся мені, що хлопець не помре?
– Присягнуся, – відказав той.
– Тоді ходи зі мною.
І мовчки пішов уперед. Зазирнув до кімнат. Нікого не було. У кутку перед іконою блимав тремкий пломінчик лампадки.
Прокіп зняв ікону із гвіздка, урочисто підніс її над головою й мовив:
– Святою Пречистою…
– Святою Пречистою, – повторив Антоній.