Знахар
Шрифт:
– Балакаєш, сам не знаєш, що, – знизав плечима Антоній Косиба, – і вони про це не думають, а я й поготів. Нащо мені це здалося?
Гуло млинове колесо, шумів сильний струмінь води, скреготіли жорна. Білий борошняний пил здіймався в повітрі, сповнюючи його хлібним смаком. Від світанку до ночі роботи не бракувало. Звісно, часу не ставало. Зате в неділю можна було відпочити. Проте й тоді Антоній не намагався зблизитися ані з веселою Зонею, ані з Наталчиною матір’ю, Ольгою, хоча обидві жінки любили його й ставилися сердечно. Найчастіше,
Один день скидався на інший, і самому Антонієві здавалося, що так воно й триватиме, аж тут стався випадок, який не лише все змінив, а й став для всієї родини Прокопа Мельника великою подією.
Було це так: у суботу, якраз перед зупинкою колеса, тріснула дубова маточина. Треба було чимшвидше скріпити її залізним обручем. Прокіп бігцем приніс інструменти, і Антоній чи не три години увихався, доки полагодив. А що старий цінував свої інструменти понад усе й тримав у себе біля ліжка, то наказав негайно скриньку занести на місце. Антоній завдав собі її на плече й пішов. Досі він ніколи не зазирав до кімнат, бо цікавим не був, та й потреби не мав.
Тут було дуже чисто. Білі накрохмалені фіранки на вікнах, горщики з геранню на підвіконнях. На високих ліжках аж до самої стелі здіймалися піраміди пухких подушок, підлога пофарбована червоною фарбою.
Антоній відступив, щоб старанніше витерти ноги, і зайшов. В іншій кімнаті побачив Василька. Хлопець лежав у ліжку й плакав. Побачивши Антонія, трохи заспокоївся, але раптом закричав:
– Чуєш, Антонію, я більше не витримаю. Краще померти, аніж так жити. Я собі щось заподію. Таке мені, видко, судилося.
– Не кажи абичого, – спокійно відказав Антоній. – Різні нещастя людям трапляються, а вони живуть собі…
– Живуть? Нащо? Чого ж мені колодою гнити?
– Та чого ж гнити…
– А на що я потрібен? Ні собі, ні людям. Так уже й буде. Лежу тут і думаю без кінця. І надумав, що немає іншої ради.
– Ти ці дурниці забудь, – буркнув Антоній, тамуючи своє зворушення. – Ти ще молодий.
– То й що, коли молодий! Яка ж це молодість, коли я власними ногами ступити не годен. Якби ж то старий був, то нехай… А це кара Божа, за батьків гріх! А мені страждати за це? За що ж? Хіба ж це я дядькові його частку забрав?.. Не я! Не я! Батько! За що ж мені таке каліцтво?
Антоній похнюпився. Він не міг дивитися на цього гожого хлопця, майже дитину, що так побивався над собою.
– А ти думай про щось інше, – невпевнено бовкнув він.
– Про що ж мені думати, про що? Щоразу, як дивлюся на свої ноги, то думаю, що краще мені було не родитися! Ось, глянь!
Шарпонув ковдру й відкрив ноги.
Худі, неприродно тонкі кінцівки були на гомілках вкриті рожевими смугами шрамів, які ще не встигли побіліти, і загрубіннями.
Василь щось там говорив, та Антоній Косиба цього не чув, не розрізняв слів. Він дивився, мов зачарований. Відчував, що з ним відбувається щось дивне. Дивився так, неначе колись уже бачив таку картину, неначе так і мало бути. Якась неймовірна сила примусила його схилитися над лежачим. Простягнув руки й почав обмацувати коліна й гомілки. Його грубі шорсткі пальці навдивовижу точно крізь ослаблі м’язи знаходили місця, де кістки зрослися погано.
Він важко дихав, наче це коштувало йому величезних зусиль. Боровся з думками. Так, звичайно, він усе дуже добре розумів. Кістки зрослися неправильно. Так не повинно бути. Ось і тут! Звісно!
Він випростався й утер рукавом піт із чола. Очі йому сяяли, а сам Антоній зблід так, що Василько запитав:
– Що з тобою?
– Чекай-но, Василю! – озвався хрипким голосом Антоній. – Як давно ти впав і ноги поламав?
– П’ятий місяць уже… Але…
– П’ятий? Але тобі ноги поскладали?
– Поскладали. Доктор з містечка, з Радолишок.
– І що?
– І казав, що я одужаю. Дощечки мені до ніг прив’язав. Я два місяці лежав, а коли познімали…
– То що?
– То сказав, що мені вже нічого не допоможе. Такий перелом, що немає ради.
– Немає?
– Ага! Батько хотів було мене до Вільна везти, до лікарні. Але доктор сказав, що немає потреби, бо мені вже святий Боже не поможе.
Антоній засміявся.
– Неправда.
– Як це неправда? – тремтячим голосом запитав Василь.
– А так, що неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. Бачиш… Неправда! От якби ти не міг ворушити, тоді кінець. А ступнями?
– Не можу, – скривився Василько, – боляче.
– Боляче? Воно й повинно боліти. Це значить, що все добре.
Він насупив брови й про щось міркував. Нарешті впевнено мовив:
– Треба тобі знову ноги поламати й скласти кістки правильно. Так, як має бути. І ти видужаєш. Якби ти пальцями не міг ворушити, то вже нічого не можна було зробити, а так можна.
Василь приголомшено вдивлявся в нього.
– А ти, Антонію, звідки знаєш?
– Звідки? – завагався той. – Не знаю, звідки. Але тут немає нічого складного. От, дивися. Ось тут тобі криво зрослося, а на цій нозі ще гірше. Ось тут тріщина аж до коліна, певне.
Він натиснув і спитав:
– Боляче?
– Дуже.
– От бачиш. І тут має бути те саме!
Каліка аж засичав від доторку.
Антоній усміхнувся.
– Бачиш! Тут треба розрізати шкіру і м’язи. А тоді молоточком…або пилкою. І скласти так, як слід.
Зазвичай спокійний і навіть незворушний Антоній цілковито змінився. Він схвильовано пояснював Василеві, що не можна втрачати часу, і треба швидко робити операцію.
– Доктор Павлицький не погодиться, – заперечно похитав головою Василь. – Він щось як скаже, то потім нічого й чути не хоче. Хіба що до Вільна їхати?
Він аж тремтів від надії, яку пробудив Антоній, і занепокоєно вдивлявся в нього.
– Не треба до Вільна! – сердито відказав Антоній. – Нікого не потрібно. Я сам! Я сам це зроблю!..