Знахар
Шрифт:
Сонечко світило. День видався теплий і тихий. Над ставами кружляло птаство, ганяючись за комахами. Раптом від гостинця почувся гуркіт. Старий зробив долонею дашок над очима. Гостинцем мчав мотоцикл.
– У день святий щоб такі речі, – сплюнув Мельник. – Бога не бояться.
Він знав, про кого йшлося. Усім довкола ще від весни було відомо, що то з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. За кордоном на інженера вивчився, а тепер до батьків на відпочинок приїхав. Подейкували, що він по
Отож старий зневажливо дивився на хмару куряви, що зникала на гостинці. І позираючи в той бік, угледів чоловіка, що прямував дорогою до млина. Незнайомець ішов повільно, розміреним кроком, на плечі ніс вузлик, прив’язаний до палиці. Спершу Прокопові здалося, що це Микитка, і йому аж кров ударила в обличчя, та коли чоловік наблизився, виявилося, що він уже немолодий, із чорною бородою, у якій видніла сивина.
Незнайомий підійшов, уклонився, привітався, як Бог велить, і запитав:
– Чи можна присісти й води попросити? День спекотний, і пити хочеться.
Мельник уважно глянув на нього, посунувся, звільнивши біля себе місце на лаві, і кивнув головою.
– Сісти кожному вільно. А води в нас, слава Богу, не бракує. Он там, у сінях, відро стоїть, – показав за собою.
Прибулець викликав у нього симпатію. Обличчя мав сумне, але Прокіп і сам пережив чимало нещасть, щоб любити веселі обличчя. По очах було видко, що це добра людина. До того ж, від кожного подорожнього можна довідатися про щось цікаве. А цей чоловік, видко, здалеку прибув, бо й говірку мав нетутешню.
– А звідкіль Господь привів? – запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся й сів, утираючи тилом долоні краплини води з бороди та вусів.
– Здалеку. Тепер з-під Гродна йду. Роботи шукаю.
– І від самого Гродна роботи не знайшлося?
– Та чого, робив я місяць у коваля в Мицкунах. Але робота скінчилася, то я й пішов далі.
– У Мицкунах?
– Так.
– Знаю я тамтешнього коваля. Чи не Воловик?
– Воловик, Юзеф. Одноокий.
– Це правда. Йому око іскрою випалило. Отже, ти й сам коваль.
Прибулий посміхнувся:
– Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.
– А як же це так?
– Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.
Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.
– То й у млині працював?
– Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.
Прокіп спохмурнів.
– То тебе Романюки прислали?
– Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш – то й ні.
Прокіп знизав плечима.
– Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?
– Я й не напрошуюся.
– То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.
– Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.
– Та хто його знає, де той Каліш.
– Певне, що далеко.
– Світ великий, – зітхнув Прокіп, – а люди на нім різні.
Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:
– А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?
– Не маю.
– І жінки своєї не маєш?
– Ні.
– А чому?
– Не знаю… Від жінок нічого доброго не буває.
– Що правда, то правда, – погодився Прокіп, – через них самі клопоти й гріх. Але оженитися все-таки треба. Так закон Божий приказує.
І подумав старий Прокіп, що цей закон для нього виявився жорстоким. Що з того, що народила йому жінка трьох синів і доньку, та не на втіху, а на горе.
Його роздуми урвав прибулець:
– Певне, що ти мене не знаєш. Але ж я в людей працював, на те свідчення маю. Можеш почитати.
– Не читатиму я. Читання й писання до добра не доводять.
– Документи мої в порядку. Якби я злодій був, то не роботи б шукав, а де що вкрасти. Якби був злодієм, то мене вже давно у в’язниці зачинили б. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть прихилитися ніде, бо рідних не маю.
– А чого не маєш?
– А ти маєш? – запитав незнайомець.
Мельника це здивувало.
– Аякже! У мене ж сім’я.
– Але, якби не доведи Боже, всі померли, то чи знайшов би ти когось близького?.. Знайшов приязних, щирих людей, які б допомогли тобі в біді?..
Незнайомець говорив із гіркотою в голосі й дивився просто в очі Прокопові.
– Ніхто не має близьких, – сказав він, і Мельник нічого на те не відповів.
Уперше в житті він почув таку думку, і вона видалася йому слушною. Тому Прокіп уже приязніше глянув на прибульця.
– Що там люди про мене кажуть чи думають, – мовив він, – мене не обходить. Певне, тобі вже однаково байок наоповідали. Але я сам знаю, як мені жити. Кривди чи нещастя нікому не бажаю. Прийде хтось до мене, то голодним не піде. Богом присягаюся! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує, і ти наїсися. Так само й на вулиці не ночуватимеш. Знайдеться для тебе куток. Але роботи в мене для тебе немає. Я тобі так скажу: ти мені здаєшся недурним, може й чесним. Але я потребую робітника здорового, дужого й молодого. А ти вже свої літа маєш.