Знахар
Шрифт:
Він витяг із шухляди аркуш паперу й заходився писати. Довго роздумував, бо відсутність прізвища й місця народження затриманого порушувала йому весь протокол. Нарешті закінчив і глянув на бороданя. Сивуваті щетина й волосся вказували на те, що тому було близько п’ятдесяти. Чоловік сидів непорушно, втупившись у стіну. Він був страшенно худий, із запалими щоками й нагадував скелет. Лише величезні спрацьовані руки виконували якісь дивні нервові рухи.
– Переночуєте тут, – сказав Каня, – а завтра відішлю вас до повіту.
І підвівшись, додав:
– Нічого вам там не зроблять. Щонайбільше відсидите за бродяжництво та й годі.
– Якщо не
– А тепер ходіть сюди.
Відчинив двері до маленької комірчини із заґратованим вікном. На підлозі лежав сінник, добряче напханий соломою. Двері були із міцних дощок.
Коли вони зачинилися, бородань ліг на сіннику. І почав міркувати. І цей сержант, і той другий поліцейський не були поганими людьми, проте, видко, закон примушував їх бути такими. За що ж його знову позбавили волі, чому вбачають у ньому злочинця?.. Невже так конче мати документи і якесь ім’я?.. Хіба від цього людина якось змінюється?
Йому вже пояснювали не раз, що це неможливо, аби він ніяк не звався. І він, зрештою, із цим погодився. Але боявся про це навіть думати. Щойно починав, його огортало дивне відчуття: немовби він забув щось надзвичайно важливе. І думки, пройняті гарячковим хвилюванням, утікали навсібіч, збиралися якимись пошарпаними клубками, розпачливо смикалися, немов тварини, охоплені дикою панікою; вони вирували дедалі швидше, безцільно, беззмістовно, тоді розбивалися на тисячі уламків, перетворювалися на якесь химерне клоччя, що нагадувало безформних незрозумілих страховиськ, що зросталися у великий жмут вати, який поступово заповнював йому череп.
У такі хвилини він зазнавав найжахливішого страху. Йому здавалося, що він збожеволіє, зсунеться із глузду, і він почувався абсолютно безпорадним, безсилим і розгубленим.
Бо ж у цьому пекельному хаосі він жодного разу й на мить не втратив свідомість. Десь усередині мозку якийсь чіткий механізм спокійно фіксував кожен симптом, кожну фазу. І це спричиняло найгірші муки.
Марно він намагався нелюдськими зусиллями волі вирватися із цієї трясовини. Перестати думати, зосередити увагу на якомусь предметі, рятуватися. Лише фізичний біль приносив сяку-таку полегшу. Тоді він до крові впивався зубами в тіло, гриз руки й бився головою об стіну аж до повної знемоги, до втрати свідомості.
Тоді він лежав нерухомо, украй виснажений і напівмертвий.
Тому й боявся, по-тваринному, огидно боявся своєї пам’яті. Боявся всього, що могло примусити необачно зазирнути в морок минулого, у ту кошмарну темряву, якої несила здолати і яка, проте, притягає, мов бездонне провалля.
Тому такий допит у відділку був для нього справжніми тортурами і, опинившись сам та усвідомивши, що небезпека нападу минула, він майже радів своєму ув’язненню.
Проте повторне затримання поліцією, муки роздумів і небезпека нового нападу паніки примушували його захистити себе від усього цього в майбутньому. А зарадити цьому могло лише одне: він мусив здобути документи. А що законним шляхом виготовити їх було неможливо, треба було їх у когось забрати, украсти.
Він ще не знав, як це зробити, але рішення вже визріло.
Наступного дня рано-вранці його доправили до повітового старости в містечку за кільканадцять кілометрів звідси. Староство було у великому будинку. Сержант залишив бороданя на першому поверсі під наглядом поліцейського, який стежив ще за кількома заарештованими. Після тривалого очікування їх почали по одному викликати на другий поверх, де була зала суду.
Огрядненький молодий чиновник сидів за столом, укритим зеленим сукном і заваленим паперами. Судив він швиденько. Та коли надійшла черга бороданя, він явно щось запідозрив, бо наказав чекати. Поліцейський вивів підсудного до сусідньої кімнати. Тут за столом сидів якийсь дідок і завзято щось писав. Кімнатка була невеликою. Сівши на лаві під вікном, бородань почав знічев’я придивлятися до роботи старенького. На столі лежала купа паперів. Були там і клопотання, обліплені гербовими марками, кольорові квитанції й раптом бородань здригнувся: чи не найближче від нього лежала пачка паперів, з’єднана скріпкою, а зверху лежав документ. То була метрика на ім’я Антонія Косиби, що народився в Каліші. Вік 52 роки. Унизу видніли печатки.
Бородань озирнувся на поліцейського. Той стояв, обернувшись спиною, і читав якісь оголошення на дверях. Тепер треба було лише покласти шапку на стіл так, аби прикрити нею папери.
– Негайно приберіть свою шапку, – обурився старенький. – Теж іще місце знайшли!
– Пробачте, – буркнув бородань і прибрав її разом з паперами, а тоді згорнув і заховав у кишені.
Звичайно, цього разу скористатися документами було неможливо, тож його засудили до трьох тижнів арешту за невиправне бродяжництво.
Через три тижні чоловік вийшов із повітової в’язниці й рушив у світ уже як Антоній Косиба.
Розділ IV
У самих Одринах, у маєтку, не було нічого вартого уваги. Великий палац, спалений під час війни, порослий кропивою, лопухами й кінським щавлем, із кожним роком укривався мохом і пліснявою й дедалі швидше руйнувався. Власниця, княгиня Дубанцева, удова колишнього петербурзького сановника, постійно мешкала у Франції й ніколи не приїздила. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки в дерев’яному флігельку, де теж не бракувало слідів занепаду.
Проте довкола простягалася величезна й прегарна Одринецька пуща, тисячі гектарів, густо порослих соснами і смереками, дубами й березами, ліщиною і ялівцем, помережаних вузенькими стежками, на яких частіше видніли сліди вепра чи оленя, ніж коня або людини. З висоти пташиного польоту ці простори скидалися на зелений мінливий оксамит, оздоблений блискучими намистинами. Бо й води тут не бракувало. Малі й великі озера, сполучені захованими у верболозах та вільшанику струмками, були скрізь, тож пущею легше виявилося пересуватися човном, аніж обійти пішки. Човнами ж найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.
І лише до садиби посеред пущі доводилося йти пішки. Будиночок стояв на пагорбі, посеред невеликої галявини, зусібіч оточений високою стіною старого лісу. Жив у будинку пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років лісникував у Одринецькій пущі, а по смерті залишив синові посаду й усе, що мав. Молодий Окша з дитинства навчався у Вільні, а пізніше в далекій Варшаві, звідки й повернувся з дипломом лісника в кишені, із дружиною й донечкою. Він оселився в батьківському будинку і вже п’ять років, як наділений був у пущі необмеженою владою. Необмеженою, бо його начальник, пан Полешкевич, у всьому йому довіряв, ні в що не втручався й до садиби лісника коли й зазирав, то не для того, щоб книги перевіряти, а щоб побалакати з пані Беатою, Окшевою дружиною, із самим паном Яном у шахи зіграти чи маленьку Марисю посадовити перед себе в сідлі й «повозити» галявиною. Зрештою, це був чи не єдиний гість, що відвідував лісника.