Знахар
Шрифт:
Згідно із цією концепцією, комісар повів розслідування в напрямку пошуків пані Беати. Через якийсь час до нього привели водія таксі, що віз професорову дружину того фатального дня. Проте й це дало небагато. Водій пригадував, що відвіз молоду, вродливу жінку й кількарічну дівчинку з Бузкової алеї на Головний вокзал. Ця пані розплатилася, сама взяла валізки й зникла в натовпі. Вивчення розкладу руху потягів теж виявилося марним, позаяк між дванадцятою й першою годиною з Головного вокзалу від’їжджали кільканадцять потягів у різних напрямках.
Комісар Гурний уже міркував над тим, щоб розіслати інформацію про розшук Беати Вільчур, але нове відкриття навело
Під час звичного обшуку, проведеного в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед численних награбованих речей було виявлено чорне пальто, піджак і жилет дуже великого розміру. Хоча етикетки кравця були зрізані, виявилося неважко відшукати ательє, де пошито речі, і так було з’ясовано, що одяг належав зниклому професорові. Під примусом скупник зізнався, що речі він придбав у такого собі Фелікса Жубровського.
Усупереч припущенням комісара, Жубровського ніколи не затримували за якісь злочини. Він мешкав на вулиці Привісльній із дружиною й чотирма дітьми, займався тим, що продавав річковий пісок і розповів, що того дня знайшов вбрання на березі, повертаючись додому після пиятики. Декілька свідків, може й не надто певних, підтвердили його алібі. Так чи сяк, йому нічого не можна було довести, і за три дні Жубровського довелося відпустити. На його користь указувало й те, що в цьому місці Вісла була дуже глибокою, а самогубство професора Вільчура здавалося дуже імовірним.
Відразу потому обшукали річкове дно на кілька кілометрів униз – безрезультатно. До моргу кілька разів привозили слуг з Бузкової алеї та голову апеляційного суду Вільчура, аби ті впізнали трупи невідомих загиблих, але це виявилося зайвим: зниклий професор мав на зріст близько метра дев’яноста й важив майже сто кілограмів.
– Ми досі не знайшли труп, – говорив комісар Бурний, – може, тіло спливе навесні. У Віслі чимало вирв, і часто трапляється, що потопельника викидає лише за кілька місяців.
– Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? – питав голова.
– Занадто багато обставин указує на самогубство. Про всяк випадок я надіслав фотографії до всіх поліцейських відділків.
– То ви все-таки припускаєте втрату пам’яті?
– Щиро кажучи, я в це не вірю. Та доки труп не випливе, не можна відкидати й такої можливості. Саме тому я не відмовився від гіпотези про вбивство. Хоча я майже впевнений, що йдеться лише про самогубство. Це очевидно. Професор вийшов з дому, приголомшений нещастям і тому не міг нічого вирішити. Мабуть, він довго ходив містом, може, пив, щоби приглушити горе…
– Він ніколи не пив, – перебив комісара пан голова.
– Так чи сяк, але він вирішив накласти на себе руки. Бо хто міг би його вбити? Бандити? Тоді їх мало би бути принаймні троє або четверо, аби з ним упоратися, не здіймаючи зайвого галасу. Адже він був дивовижно могутнім. А постріли? Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу й треба дуже поквапитися, щоб заховати тіло.
А на пальті й на піджаку немає найменших слідів крові. Залишається єдина можливість, що його заманили в пастку й убили де-небудь у приміщенні. Тоді, йдеться про зумисне вбивство. Тоді, кому це було потрібно, хто від цього вигравав? Ніхто. Заповіту професор не залишив. За законом усе, що в нього було, залишалося б дружині й доньці. Та ви, пане голово, переконуєте мене, що вдова – найбезкорисливіша людина на світі. Залишається ще її коханець, котрому, якщо судити за його зовнішністю, велося не найкраще. Проте й це більш, ніж сумнівно. Якби він хотів здобути гроші, то зумів би переконати пані Беату захопити із собою коштовності, хутра й значну суму готівкою. Адже йшлося про чималі гроші, не менше, ніж тисяч сімдесят. А закохану жінку легко можна вмовити.
– Сумніваюся. У Беати були принципи.
– Пане голою, як досвідчений суддя ви краще за мене знаєте, що там, де в жінки починається кохання, там закінчуються будь-які принципи. Але про невинність цієї пари свідчить також інше. Отже, вони б не втекли, бо це лише зміцнювало підозри проти них. Вони б зголосилися після зникнення професора. Адже в усіх газетах про це писали. І вони були би, певне, геть дурні, якби думали, що поліція раніше чи пізніше їх не знайде, бо вважала б їх винуватцями злочину. Коли йдеться про таку велику ставку, як спадок після професора, вони з’явилися 6 за кілька днів, тим часом минає вже другий місяць. Мабуть, їхнє сумління таки чисте.
– От і я так думаю.
– І ще одне! Я з досвіду знаю, що злочинець ніколи не виявляється досить терплячим. Кожен квапиться отримати те, що підштовхнуло його до злочину. І вони завжди крутяться під самим носом у поліції. Почуваються впевненіше, перебуваючи на видноті, аніж тоді, коли намагаються заховатися, бо це може викликати підозру.
– Це правда.
– Безсумнівно. Я розглядав ще одну версію. Випадкове вбивство. Скажімо, професор їх знайшов і в сутичці його вбили. Але тут ми знову мусимо взяти до уваги, що професор був справжнім велетнем, а на його вбранні не виявили крові чи слідів від виведення кривавих плям. Навряд чи можна припустити, що той досить хирлявий молодик міг убити такого могутнього чоловіка без використання зброї. Ось чому я не надто намагаюся їх розшукати.
Голова притакнув.
– Може, воно й краще, коли ми їх не знайдемо… Принаймні доти, доки справа остаточно не з’ясується.
– Може й краще, – погодився комісар.
Зрештою, він і не міг нічого сказати, бо досі поліція не знайшла жодних слідів Беати Вільчур, її доньки та цього невідомого чоловіка.
Минали місяці, і серед безперервної метушні, якою є життя в будь-якому великому місті, усі поступово забули про зникнення професора Рафала Вільчура. Документи слідства повільно вкривалися пилюкою в чиновницьких шафах і нарешті зникли під вагою інших паперів. За рік їх поскладали до скрині й перевезли до архіву.
Згідно із законом, суд призначив куратора, що мав управляти майном зниклого Вільчура, а адвокат Шренк, якому доручили цю функцію, не мав підстав нарікати. Платню отримував регулярно, а роботи було небагато. Віллу на Бузковій алеї він винайняв, капітал розмістив у цінних паперах, керувати клінікою доручив найближчому співробітникові професора, надзвичайно здібному докторові Добранецькому, який викликав у нього цілковиту довіру.
Зрештою, у клініці все йшло, як і раніше, за встановленим ще професором Вільчуром, порядком. Протягом кількох місяців добудували новий корпус, а потік пацієнтів, який спершу досить відчутно зменшився, повернувся до звичних розмірів. Зміни, запроваджені доктором Добранецьким, були невеликими. Єдине, що він скасував, були безкоштовні місця для дітей з бідних родин, та ще кілька працівників клініки звільнилося, зрештою, шкоди установі це не завдало. Першим через отих дітей після доволі неприємної суперечки із шефом пішов доктор Скужень, потому звільнили бухгалтера Міхаляка й секретарку, панну Янович, яка порядкувала в клініці, мов у себе вдома й дозволяла собі втручатися в розпорядження доктора Добранецького, та ще й дратувала його відсутністю належної до шефа поваги.