Знахар
Шрифт:
Незнайомець дивився на нього безтямними очима.
– Як… звуся? Як?.. Н-н-не знаю…
Обличчя його мовби закам’яніло від страху.
– Тьху! – сплюнув Баньковський і рішуче шмагонув батогом коняку. Віз покотився вперед.
Від’їхавши трохи, господар озирнувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.
– Тьху! – повторив він і вперіщив батогом шкапину так, аж та пішла чвалом.
Розділ II
Зникнення професора Рафала Вільчура сколихнула ціле місто. Передусім тому, що тут пахло якоюсь таємницею. Усі, хто віддавна добре знав професора, переконували, що будь-які припущення про його самогубство абсурдні. Адже Вільчур відзначався
Здавалося, про вбивство теж не могло бути мови з тієї простої причини, що професор не мав ворогів. Єдиним імовірним мотивом злочину могло бути пограбування. Проте й це викликало серйозні сумніви. Легко було встановлено, що того фатального дня професор мав із собою трохи більше, ніж тисячу злотих, і всім було відомо, що він носив звичайний недорогий годинник і ніколи не надягав обручку. Отож заздалегідь спланований напад з метою пограбування й убивство як результат такого нападу виглядали невірогідними. Якби сталася катастрофа чи випадкове вбивство, труп швидко б знайшли.
Залишалася ще одна можливість: утрата пам’яті. Позаяк минулого року поліції вдалося розшукати аж п’ятьох осіб, що зникли внаслідок утрати пам’яті, більшість журналістів у численних статтях висувала саме це припущення.
Якщо в газетах на це натякали, а в приватних розмовах відверто говорили про таємничі обставини зникнення професора Вільчура, то зовсім з інших причин.
Віллу професора на Бузковій алеї марно брали приступом репортери. Вони без жодних зусиль довідалися, що дружини професора та їхньої семирічної донечки немає у Варшаві, проте слуги наче води в рот набрали й відмовлялися будь про що розповідати. Настирливіших журналістів відсилали до родича зниклого, голови апеляційного суду Зигмунта Вільчура. А той лише незворушно повторював:
– Мій кузен був надзвичайно щасливим зі своєю дружиною. Численні друзі вважали їх зразковим подружжям. Отож припущення, наче зникнення професора, чим я особисто вражений, пов’язане з його родинними справами, було й залишиться, – з особливим притиском говорив пан Зиг- мунт, – недоречністю.
– А чи могли б ви, пане голово, сказати нам, де зараз перебуває пані Беата Вільчур? – допитувалися журналісти.
– Звичайно. Я готовий повторити вам те, що на власні вуха чув від мого кузена саме того дня, коли він востаннє вийшов з дому. Він повідомив, що відіслав дружину з донькою за кордон.
– А яка мета її поїздки?
Голова усміхався й робив невизначений жест рукою.
– Скажу вам щиро: я про це не запитував Мабуть, що йшлося про поїздку на курорт. Наскільки я пригадую, його дружина не надто добре зносила нашу дощову осінь. Зрештою, вона доволі часто виїздила за кордон.
– Але ж такий несподіваний виїзд у день чи напередодні балу, на який уже були розіслані запрошення…
– Шановні панове. У людей справи складаються по-різному. Крім того, наші стосунки не були настільки близькими, щоб я знав достеменно про всі їхні клопоти. Та як їхній родич хочу вас попрохати не роздмухувати цю справу до розмірів бозна-якої сенсації. І я особливо сподіваюся, що в пресі не буде жодних натяків про родинне життя мого кузена. Я дуже на це розраховую. А натомість поділюся з вами своєю особистою думкою про всю цю історію. Можливо, що професор збирався поїхати зі своєю дружиною. Проте у Варшаві його затримала надзвичайно важлива операція, про яку писали всі газети. Після вдалого її завершення, мій кузен міг поїхати до дружини.
– Минуло стільки часу, – зауважив один з репортерів, – неймовірно, щоб до професора не дійшов увесь цей галас у пресі. Він дав би знати про себе.
– Звичайно. Якщо цей галас до нього справді дійшов. Проте за кордоном є стільки куточків, тихих пансіонів у горах, відлюдних місць відпочинку, куди варшавські газети не доходять.
– Інформацію про зникнення професора опублікували всі закордонні газети, – наполягав журналіст. – Та й радіо…
– Радіо можна не слухати. Я й сам, приміром, ненавиджу радіо. А скільки людей під час відпочинку не бере до рук газет. Не кожному хочеться це робити де-небудь у Ти- ролі чи Далмації.
– Звісно, пане голово. Та є ще одна обставина. Так от, професора немає ані в Далмації, ані в Тиролі, ані взагалі будь-де за кордоном.
– І яким же чином вам вдалося це встановити? – запитав, усміхаючись, голова.
– Це було зовсім неважко. Я просто дізнався у відповідних органах, що закордонний паспорт професора Вільчура було видано на рік. І термін його дії закінчився два місяці тому, а продовжено його не було.
Запала мовчанка. Нарешті голова розвів руками.
– Гм. Справа, поза всяким сумнівом, дуже незрозуміла. Повірте, я докладу всіх зусиль, щоб це з’ясувати. Над цим працює й поліція. Хай там як, але я знову нагадую про своє прохання.
Саме завдяки цій просьбі, висловленій шанованою людиною, і через загальну прихильність, якою користувався зниклий професор, преса відмовилася від спокусливої нагоди дошукуватися причин у його особистому житті. Звісно, це не зупинило зливу чуток, які кружляли між знайомими й незнайомими, проте щойно стало зрозуміло, що свіжих новин не буде, як усе почало вщухати.
Зате поліція не покинула справу. Комісар Гурний, якому її було доручено, протягом кількох днів з’ясував ряд важливих деталей. Опитування персоналу клініки дало підставу стверджувати, що їдучи додому того нещасливого дня, професор Вільчур мав пречудовий настрій і віз із собою щойно куплене соболине хутро, яке призначалося дружині в подарунок з нагоди восьмої річниці шлюбу. Ніщо не вказувало на те, щоб він очікував несподіваного від’їзду дружини. Слуги розповіли, що про це він довідався лише із залишеного пані Беатою листа, який геть приголомшив Вільчура. Професор скидався на непритомного, нічого не їв. Сидів у темному кабінеті. Щоправда, листа не знайшли. Та неважко було здогадатися, що він стосувався розлучення. Таке припущення висловив і пан Зигмунт Вільчур, який не приховував від слідства найдрібніші деталі й докладно розповів про свої відвідини кузена.
Подальше розпитування слуг виявилося марним. Пані Беата щоранку їхала автомобілем на тривалу прогулянку до Лазенковського парку. Водій залишався в машині біля воріт і ніколи не бачив нікого, хто б супроводжував професорову дружину. Зате сторожа парку, якій показали фотографію, відразу впізнала пані Беату, яка щодня зустрічалася тут з молодим, худорлявим, доволі скромно вбраним блондином. Опис цього чоловіка виявився позбавленим будь-яких особливих прикмет.
Вивчення листів і паперів пані Беати також ні до чого не призвело. Було встановлено, що вона залишила значну суму грошей і коштовності. Не взяла із собою хутра й узагалі жодних цінних речей, які легко можна було би продати.
У письмовому столі професора комісар Гурний знайшов заряджений револьвер.
– Це дозволяє мені стверджувати, – говорив він голові апеляційного суду, – що професор абсолютно не мав наміру накласти на себе руки. Інакше він узяв би із собою зброю. Узяв би її й у випадку, якби збирався помститися спокусникові дружини.
– Ви гадаєте, пане комісаре, що він міг знати, де його шукати?
– Ні. Припускаю, що він навіть не підозрював про його існування. Молодика з такою зовнішністю не бачив ніхто зі слуг на Бузковій алеї. І все-таки я переконаний, що коли ми знайдемо цю пару, то отримаємо відповідь на питання, що ж сталося із професором.