Знахар
Шрифт:
Її поведінка була неприпустимо викличною, тим більше, що новий директор дещо посилив дисципліну в клініці, де досі панував занадто патріархальний настрій. Водночас вага Добранецького зросла, причому не лише в очолюваній ним установі. Нові вибори в Товаристві хірургів принесли йому посаду голови, а за рік він посів кафедру замість Вільчура, отримавши звання професора, а що був справді надзвичайно талановитим лікарем і діловою людиною, то поступово невпинно здобував славу й багатство.
З часом назва «Клініка професора Вільчура» перетворювалася
Книга закінчувалася словами:
«Віддаючи шану незабутній найкращій Людині, мудрому Вчителю й видатному Вченому, польська медична спільнота перебуває в жалобі після його таємничого зникнення, яке, мабуть, назавжди залишиться трагічною загадкою».
Розділ III
Сержант поліції в Хотимові, Віктор Каня, бездіяльно сидів біля письмового столу, вкритого чистим зеленим папером і час від часу позіхав, позираючи у вікно. Відділок розташувався в останньому будиночку край містечка, і з вікон видніли вкриті густою зеленню поля, берег озера, де саме розвішували сіті, чорна смуга лісу, під якою здіймався дим над комином тартака Гасфельда, і дорога до цього тартака. Нею саме наближався Канин заступник, сержант Собчак, з якимсь високим, худим бороданем.
Собчак робив сягнисті кроки, погойдувався навсібіч, мов качка, і ніс під пахвою великий лист дикту для випилювання лобзиком. Бородань, певне, був робітником з тартака, імовірно віднедавна. Сержант Каня бачив його вперше, а він бо знав усіх у Хотимові й довкола в радіусі десяти кілометрів. До того ж те, що Собчак ніс дикт сам, схиляло до роздумів. Він вочевидь не вважав за можливе скористатися послугою свого супутника, отже із цим супутником не все гаразд: він супроводжував Собчака не добровільно.
До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійки в селі, за дрібні крадіжки в лісі, у полі, за браконьєрство. Іноді вдавалося впіймати якогось грізного бандита чи розтратника, котрі уникали великих доріг і намагалися бічними шляхами дістатися німецького кордону.
Та бородань, що його вів Собчак, попри свій могутній зріст вочевидь не викликав побоювань у сержанта. Тут явно йшлося про якісь дрібниці.
За кілька хвилин двері відчинилися й обоє ввійшли досередини. Бородань зняв шапку й зупинився біля порога. Собчак віддав честь і відрапортував:
– Оцей чоловік прийшов на тартак Гасфельда в пошуках роботи. Його взяли, та виявилося, що в нього немає жодних документів, він не знає ані як зветься, ані звідки взявся.
– Зараз побачимо, – буркнув Каня й махнув рукою бороданеві. – Маєте якісь документи?
– Не маю.
– Собчак, обшукайте-но його.
Той розстебнув на велетневі грубу пошарпану свиту, понишпорив у кишенях і виклав на столі перед сержантом усе, що знайшов: невеличкого дешевенького ножика, кількадесят грошів, шматок мотузки, два ґудзики й бляшану ложку. Обмацав халяви, але там нічого не було.
– І звідкіля ж ви тут узялися? Га? – запитав сержант.
– Я прийшов із Чумки, що в Сурському повіті.
– Із Чумки?.. А нащо ви прийшли?
– Роботу шукаю. У Чумці я працював на тартаку. Тартак зачинили. То люди казали, що тут, у Хотимові, для мене знайдеться робота.
– А як звався власник тартака в Чумці?
– Фібіх.
– І довго ви там працювали?
– Півроку.
– А народилися ви теж у Сурському повіті?
Бородань знизав плечима.
– Не знаю. Не пам’ятаю.
Сержант грізно глянув на нього.
– Ну-ну! Не морочте мені голову! Письменний?
– Так.
– Де у школі вчилися?
– Не знаю.
– Ім’я та прізвище? – вже гаркнув нетерпляче Каня.
Бородань мовчав.
– Ви що, глухий?
– Ні, пане начальнику, не гнівайтеся на мене. Я ж бо нічого не зробив.
– Ну, то кажіть правду!
– Я й кажу правду. Не знаю, як звуся. Може, у мене взагалі жодного імені немає. Усі мене про нього питають, а я не знаю.
– То що, у вас ніколи документів не було?
– Ніколи.
– А як же вас на роботу брали? Без документів?
– У містах скрізь паспорт вимагали, не хотіли так брати. А по селах уже не кожен на таке зважає. От, назвуть якось, як кому подобається, та й по всьому. Тут, на тутешньому тартаку я назвався іменем, як мене в Чумці кликали: Юзеф
Бородань. Але я вам і сам сказав, що це лише прізвисько. А я нічого не зробив, і сумління маю чисте.
– Це ми ще з’ясуємо.
– Та ви, пане сержанте, можете написати до тих, у кого я працював. Я нічого ніколи не вкрав.
Сержант замислився. За свою практику він не раз зіштовхувався з різними людьми, що приховували своє ім’я, та вони завжди називалися якимсь вигаданим. А цей стверджував, що жодного імені в нього немає.
– А де ваша сім’я?
– Не знаю. Немає в мене жодної родини, – у відчаї сказав бородань.
– А до суду вас коли-небудь притягували?
– Так.
Сержант широко розплющив очі.
– Де?
– Минулого року в Радомі, а три роки потому в Бидгощі. Першого разу я просидів у цюпі місяць, другого – два тижні.
– За що?
– За бродяжництво. Але неслушно. Невже той, хто шукає роботу – волоцюга?.. Насправді за те, що в мене документів немає. Я просив у суді, і в поліції, і у в’язниці, щоб мені дали якісь документи. Але вони не захотіли. Казали, що немає такого закону. То що ж мені робити?
Він кахикнув і розвів руками.
– Відпустіть мене, пане сержанте. Я нічого поганого нікому не зроблю.
– Відпустити? Закон цього не дозволяє. Я вас відішлю до старости, і нехай вони там із вами роблять, що захочуть. Сідайте й не заважайте мені. Я мушу написати протокол.