Знахар
Шрифт:
І говорила вона ці слова майже цілком щиро. Майже тому, що все-таки знала одного молодого хлопця, який дуже їй подобався. Знайомство почалося так само в крамничці, але вже давно, років чи не два тому. То був молодий пан Чинський, син власника Людвикова. Увесь рік його тут не було. Він учився на інженера. Але літо завжди проводив у Людвикові, звідки часто заїжджав до Радолишок. Іноді з батьками автомобілем або гарною бричкою, і тоді хіба що на хвилинку забігав до крамнички пані Шкопкової. Часом верхи або на мотоциклі. Тоді затримувався в крамниці на кілька годин.
Юнак був жвавий, запальний
А найдужче любила Марися його розповіді. Був іще молодий, на якісь сім років старший за неї, та Боже милий, чого він тільки не набачився, де тільки не встиг побувати! Об’їздив, певне, усю Європу Був і в Америці й на різних екзотичних островах. А як розповідав! І було що розказувати, бо маючи таку невгамовну вдачу, він увесь час потрапляв у різні пригоди. Витрушував їх одну за одною, мов із рукава.
Може, вона й підозрювала б його у вигадуванні, якби не те, що про його витівки розповідали по всій околиці, і всі знали, які проблеми має старий пан Чинський із сином. Одного разу в Радолишках під час ярмарку він верхи заїхав до шинку й там полаявся з молодим Жарновським з Велишкова, а пізніше відбувся поєдинок. Іншого разу зупинив потяг посеред поля, розіклавши на рейках велике вогнище. У повіті про нього розповідали чимало історій. Та жодна з них не приносила йому сорому чи ганьби.
Хіба що коли йшлося про жінок. Подейкували, що він жодної не пропустив, до кожної, що нагодиться, залицяється, і не одна вже через нього очі виплакала.
Проте Марися в ті плітки не вірила. А не вірила із двох причин. По-перше, не хотіла вірити, а по-друге, мала докази. Пан Лешек на жінок не звертав уваги. Вона сама це бачила. Щоразу, коли засиджувався в крамниці, усі місцеві красуні зліталися сюди одна за одною. Варто було одній угледіти біля крамниці його коня чи мотоцикла, як вона бігцем мчала додому, одягала щонайкращу сукню, підкручувала волосся, вбирала найліпшого капелюшка й приходила буцімто по листівки чи поштовий папір.
А Марися лише сміялася із цього, бо молодий Чинський на них і не дивився.
– Це ви мені покупців скликаєте, пане Лешеку, – казала йому Марися, коли вони залишалися в крамниці самі. – Пані Шкопкова мала би вам дякувати.
– Якщо прийде ще якась, покажу їй язика! – заявляв він, удаючи розгніваного.
І треба ж було, аби за кілька хвилин прийшла пані аптекарка. Вичепурена, мов на бал, а напахчена так, що в крамниці аж дихати було важко. Чинський, недовго думаючи, язика, щоправда, не показав, зате зробив гірше: заходився вдавати, наче чхає. А почавши, чхав безперестанку весь час, аж доки напахчена парфумами пані не вилетіла із крамнички мов куля, уся почервоніла й напівпритомна від гніву.
Відтоді вона зненавиділа Марисю й щоразу, зустрівши пані Шкопкову, запевняла, що не купить у її крамниці нічого й на гріш, доки там працюватиме ця огидна дівчина.
Пані Шкопкову засмутила втрата клієнтки, вона навіть вичитала Марисі, щоправда, сама не знаючи, у чому полягає її провина, проте не звільнила.
Пані аптекарка була, може, не дуже молодою, проте без сумніву вродливою. Проте пан Лешек не звертав уваги й на молодших, навіть на тих, що розкішно вбиралися чи походили з порядних родин, як-от ксьондзова небога, як донька дорожнього інженера чи панна Павлицька, сестра доктора. Звичайно, Марисі це лестило. Тим більше, що Лешек був страшенно зарозумілий, і дівчина вважала це його великою вадою. Із нею він завжди був веселим і поводився просто, проте до інших ставився з погордою. Як із рівними розмовляв лише із заможними поміщиками, на решту дивився зверхньо. Часто повторював, що його мати походить із графського дому, а батько – з магнатської, сенаторської родини, і що в цілому воєводстві, окрім Радзивиллів і Тишкевичів, ніхто не має права гнути кирпу дужче, ніж Чинські.
Якось Марися не витримала й сказала йому з іронічною посмішкою:
– Дуже кумедне видовище, коли такий молодий, поважний пан, що дуже гонориться, намагаючись заімпонувати бідній продавчині.
Він страшенно знітився й став запевняти, що зовсім не мав такого наміру.
– Не думайте, панно Марисю, що я насправді такий дурний сноб.
– Я так не думаю, – холодно відказала та. – Зате мені здається, що ви дуже тактовно підкреслюєте суспільні відмінності між мною та вами…
– Панно Марисю!
– … і ця послуга, яку ви мені робите, витрачаючи свій дорогоцінний час на розмови з дурненькою й бідною про- давчинею з маленького містечка…
– Панно Марисю! Не примушуйте мене сердитися!
– Я такого наміру не маю, пане. Мій обов’язок – це бути ввічливою із клієнтами. І тому я хочу ще раз попрохати пробачення, бо мені треба підмести в крамниці, а пилюка може зашкодити вашому дорогоцінному здоров’ю, не кажучи вже про лондонський костюм.
– То ви он як? – Чинський схопився й зблід.
– Так, пане.
– Панно Марисю!
– Загорнути ще щось? – вона силувано всміхнулася, нахиляючись над прилавком.
Чинський щосили ляснув себе тростиною по халяві.
– Я сам себе загорну, хай йому біс! Прощавайте! Довго ж ви мене тут не побачите!
– Щасливої дороги…
– А хай йому грець! – вилаявся юнак.
Вибіг із крамниці, скочив у сідло й миттю помчав галопом. Марися крізь вікно бачила, як він наче божевільний, перетнув незабруковану площу Незалежності, здіймаючи хмару куряви.
Дівчина сіла й задумалася. Вона знала, що вчинила слушно, що цього зарозумілого панича слід було провчити, і все-таки їй було його шкода.
– Довго я його не побачу… Мабуть, більше ніколи, – зітхнула вона. – Нічого не вдієш. Може, воно й на краще.
Наступного дня, коли вона о восьмій відчиняла крамницю, біля дверей уже чекав лісник із Людвикова. Він приніс листа. У ньому Чинський писав, що йому отруєно всі канікули, а все через неї, що він такого від неї не сподівався, що вона неправильно зрозуміла всі його наміри, що скривдила його й образила, та позаяк і він повівся нечемно, то вважає