Золотий Ра
Шрифт:
І все ж так не могло тривати до безкінця. Щось рано чи пізно мало статись, але що — того Гістіей не відав. Зрештою, небожителі мусили штовхнути події в той або той бік. На свій превеликий подив, Гістіей відчував, що його вже не злякала б жодна розв'язка. Ліпше найстрашніший кінець, аніж непевність, яка поволі точить душу й заморожує думки.
Що ж буде?
Повстанці не мали змоги рухатись ні вгору проти течії, ні вниз, і хоч на обох берегах були багатотисячні військові стани, Гістіеєві здавалося, що все рано чи пізно закінчиться тим, що повстанці перестануть йому підкорятися й кинуться на берег.
Але на який?
Навряд
Та й ці на перший погляд безневинні обстрілювання не були зовсім безневинними: коли хтось не встигав сховатися за насадом чи власним щитом, то ставав жертвою тієї перської розваги. Вбитих не мали змоги спалити чи поховати за давнім обрядом, а просто кидали в воду, й течія поволі відносила небіжчика вниз.
Так на кораблях непомітно меншало повстанців, до того ж чимало померло від хвороб, а ще більше — від голоду, бо не кожен шлунок переварював сиру підіпрілу пшеницю.
В Гістіея дедалі частіще з'являлось перед очима видіння довжелезного мосту через Істр-Дунай, мостом рятувалися від скіфів недобиті перські полчища, а Мільтіад голосом горбатого Теодора казав: «Це ти винний в усіх наших нещастях... Це через тебе елліни зажили слави найкращих у світі рабів...»
Можливо, думав Гістіей, ті марення — від голоду, тоді він злизував язиком з долоні кілька зернин прілої пшениці й доти комеляв їх між кількома ще цілими зубами, поки в роті ставало солодко й нудно водночас.
Те, чого він найдужче боявся й про що підсвідомо мріяв, сталося зовсім несподівано.
Всі кораблі повстанців один по одному ожили, ворухнули веслами й з невправним плюскотом посунули до берега — таки до правого, — й на мілину заходилися стрибати вої, дехто навіть без обладунків, зброї та щитів. Трієра, на якій був Гістіей, також попливла до берега, він разом з іншими воями стрибнув на мілкому в холодну воду, а потім побіг за всіма до крайніх перських шатер. Перси розгубилися й відступили кроків на сто, але швидко отямилися й, підкоряючись окрикам десятників та сотників, поволі вишикувалися в бойові ряди. Елліни бігли на них і ошаліло кричали, а Гістіей відчув, що й сам кричить, і це його страшенно здивувало. Всі бігли скопом, не підкоряючись нічиїй волі, бо й ніякої волі над ними не було. Передні десь дуже швидко дівались, але нікому й на думку не спадало повернути назад, і в Гістіеєвій голові теж не виникало такої думки. Він не відчув, коли всі перестали бігти, а разом з ними — й він. А потім ще з більшим подивом розплющив очі й побачив багаттячко, розкладене просто в шатрі, а по той бік багаттячка кількох озброєних персів.
«Мабуть, мене скручено по руках і ногах», — подумав Гістіей як про щось само собою зрозуміле, але не побачив на собі жодного мотузка. Тоді він вирішив, що мусить бути пораненим, ворухнув руками й ногами й ніде в тілі не відчув болю. «Як же це я опинився серед персів?» — сам себе запитав Гістіей.
Пам'ять нічого йому не підказувала. Певно, перси перебили повстанців — іншого пояснення не було. А його кинули до цього шатра, щоб уранці стратити. Але хоч скільки він потім думав, так і не міг знайти правдивого пояснення, чому перси вирішили вбити його вранці, а не разом з усіма.
«Певно, взагалі не збираються мене вбивати» — подумав Гістіей з цілковитою байдужістю до себе. Потім він знову мовби заснув, а коли вдруге прокинувся, байдужість із нього наче якась демонічна сила рукою зняла. Йому страшенно захотілося жити. Він вирішив пересвідчитися в своїх здогадах, підвівся на лікоть і запитав у найстарішого перса, що згортав паличкою в купку живий жар:
— Ти мене знаєш?
— Уперше в житті бачу, — відповів перс.
— І ніколи не чув про мене?
— Ні.
— А чого ж це я не зв'язаний? Бува, втечу? Що ти тоді робитимеш?
— Глянь-но на себе! Куди ти втечеш!
Перс утратив будь-яку цікавість до Гістіея й почав пекти на жару м'ясо, чималий шмат, певно, розрахований на всіх товаришів по зброї, а молодші витягали з вогню вже достиглі жаринки й, перекидаючи їх у пригорщах, ахкали й зі сміхом кидали старому до ніг.
«Схоже, що вони й справді не знають, хто я такий», — подумав Гістіей і знесилено впав на спину. Він дійсно був неспроможний нікуди втекти. Отже, те, що він не зв'язаний, ще нічого не означало...
Гістіей знову занурився в якийсь лише йому відомий світ, але почув молодий голос:
— Ей, ти, чого кричиш?
— Я не кричу... — Гістіей щиро здивувався, бо він щойно співав тягучу лесбоську пісню. її співав колись нині вже покійний хіоський навтіларх. Дуже сумний наспів не відповідав надзвичайно веселим словам пісні. — Я хотів вам розповісти веселу пригоду двох молодят...
— Він стратився розуму, — сказав до старшого молодий перс. Тоді знову спитав Гістіея: — Їсти хочеш?
На саму згадку про їжу Гістіеєві зсудомило вуста. Він тільки надсадно хлипнув, та й то якось не по-людському, раптом відчувши лоскітливі пахощі щойно спеченої на вугіллі баранячої ноги.
— Хай хоч востаннє... — сказав молодий перс, вибачливо глянувши на старого воїна.
— Добре, — відповів старий і відрізав Гістіеєві зі свого шматка. — Мені вже багато не треба... — Він простяг йому гаряче м'ясо на кінчику ножа.
Гістіей на диво швидко схопив гарячий шмат і почав ковтати, а коли спечена горлянка трохи попустила, він жадібними очима знову вп'явся в юнака, який спершу хапав м'ясо зі свого шматка зубами, а потім біля самого рота відрізав ножем. Юнак хотів був також одрізати трохи бранцеві, але старий крутнув головою:
— Не гайнуй. У тебе завтра повинні бути міцні ноги, а йому тепер однаково...
Гістіей насторожено глянув на старого перса, але все ратне товариство чаклувало коло недопеченої баранячої ноги. Йому стало холодно, й перси дозволили підсісти ближче до багаття, а коли за шатром почався новий день, знадвору зайшов перс у башлику сотника й щось невиразно пробурчав до старого.
Гістіея вивели з шатра, й коли він почав щулитись од холодного вітру й ковзати сандаліями по розтоптаній багнюці, хтось його штрикнув іззаду кінчиком меча. Все перське піше військо юрмилось під пагорком, а на самому пагорку стояв укопаний у землю хрест із двох стовбурів із свіжообдертою корою. Хрест був у вигляді великої грецької букви «Т», але, зійшовши на пагорок, Гістіей утупився не в нього, а в гарну споруду з багатьма колонами на більш високому сусідньому горбі.