Золотий Ра

Білик Іван Іванович

Ніхто не зважився заперечувати всемогутній Атоссі, яка безжально повбивала синів свого чоловіка Дар'явауша від інших дружин, щоб царський престол дістався її рідному синові Хтайарші.

— Ударте зрадливій протоці триста батогів! — без особливого натхнення сказав Хтайарша.

Коли маги принесли в жертву всеблагому Ахурамазді білого царського коня, троє катів стали на березі, побравши в руки плетені свинцевим дротом батоги, й заходилися по черзі шмагати воду, а один з магів за кожним ударом голосно примовляв:

— Ось тобі, дурна річко!.. Ось тобі, дурна річко!.. Щоб ти вдруге не ображала нашого царя!.. Ти нікчемна солона калюжа!.. Шахіншах

нічого поганого тобі не зробив, а ти так йому віддячила?.. Ось тобі!.. Ось тобі!..

Фінікійці та єгиптяни виловлювали свої розкидані бурею кораблі по всій протоці й далі за її гирлом, в Егейському морі, чимало з них було потрощено й викинуто на берег, ще більше пішло на дно. Цар Хтайарша звелів позабирати бойові та купецькі кораблі в усіх еллінських еолійських містах і знову навести переправу, доручивши цю важливу роботу єгипетським мостовикам, оскільки минулого разу міст наводили фінікійці й не виправдали високої довіри шахіншаха Хтайарші.

Коли через протоку потяглися перші тисячі полку «безсмертних», у царя спалахнули від захвату очі, — до того величне видовище постало перед ним.

— Немає в світі щасливішої за мене людини! — вигукнув він до свого дядька Артабана.

Той лише зітхнув і покрутив головою, що не могло не образити Царя царів.

— Ти ввесь час невдоволений, брате мого батька! — кинув він Артабанові.

Старий Дар'яваушів брат спробував усміхнутись до збудженого видовищем ворушкого багатоголового змія царя.

— Все це величезне скопище народу треба нагодувати, — сказав Артабан. — А для безлічі кораблів знайти безпечні затони...

Дядько знову зіпсував йому настрій, і, щоб розвіяти хмару над собою, Хтайарша звелів привести всіх будівників зруйнованого бурею мосту й розіп'ясти їх понад дорогою на хрестах, дарма що збирався це зробити після переправи всього війська в Європу.

«Розплющ, Мітро, око своє!..»

Військо йшло на захід південними берегами Фракії, а рівнобіжно з ним попід берегом пливли нескінченні низки єгипетських, фінікійських, еолійських та іонійських кораблів; видовище теж було величне й збуджувало царя Хтайаршу. А старий Артабан, їдучи в сідлі поряд із небожем, намагався стримувати його.

— Коли твій батько переправився з військом через Боспорську протоку, — сказав Артабан, — у нього було ще більше військо.

— Ти ввесь час невдоволений! — уже вкотре й тими самими словами дорікнув батьковому братові цар.

— Коли вирушив на велику битву, — заперечив небожеві Артабан, — то краще передбачати найгірше, щоб потім не кусати себе за лікті.

— Якби я передбачав поразку від отих дрантивих еллінів, то сидів би нишком удома, а не рушав у похід!

«Твій батько теж сподівався завоювати Скіфію, та сам ледве ноги звідти виніс», — хотів був сказати Артабан, але то було б і жорстоко, й марно. Він іще вдома відговорював небожа йти війною на Елладу, з якої користі — мов з того козла молока, й тільки незрозумілі настирливі сновидіння змусили його відступитись, хоча він і досі не був певен, який бог наслав йому ті сновидіння: добрий чи лихий. І що далі, то його впевненість у щасливому закінченні походу танула.

Артабан відстав од царя, щоб глянути на п'ятдесятивесельне швидкісне суденце, яке причалило до берега й випустило на піщану смугу два десятки лучників і трьох чужинців у косих фінікійських плащах. Один з десятників помітив Артабана й підійшов бігцем до нього.

— Впіймали еллінських вивідників! — сказав він схвильовано й кинув пальцем на тих трьох. — Що з ними робити? Відрубати голову чи розіп'ясти?

— Ви їх уже допитали?

— Вже!

— З катуванням?

— Без...

— Допитайте добре з катуванням, а ввечері приведете до царя чи до мене! — сказав Артабан і певний час іще спостерігав за просуванням пішої раті.

Ввечері, коли цар зібрав у своєму шатрі найбільших воєвод, привели тих трьох вивідників, уже побитих, закривавлених і в подертих фінікійських плащах. Артабан вирішив був розпитати їх надворі, але цар звелів завести до шатра, сам почав розпитувати, сидячи на кованому золотом похідному троні:

— Хто ви такі?

— Афіняни, — відповів за всіх трьох найстарший чужинець, якого, щоб не впав, підтримували попідруки двоє інших.

— Вивідники? — спитав цар. Той не заперечив.

Далі розпитувати не було надоби, й цар звелів охоронцям:

— Розіп'ясти на хрестах.

Та коли бранців вивели, Артабан сказав до свого небожа:

— Чи багато збитків матимуть елліни, якщо ми розіпнемо цих трьох їхніх стежів на хрестах?

— А що ти радиш?

— Давай повозимо їх по всіх полках нашого війська, покажемо всі наші кораблі, а тоді пустимо живих-здорових додому, — відповів Артабан.

— Ти став на старість геть тонкосльозий! — засміявся володар Персії й усіх інших земель і народів.

— Не в тім причина, — заперечив Артабан. — Якщо ми вб'ємо цих вивідників, елліни пришлють інших, якщо схопимо й тих, ворог про нас так нічого певного й не знатиме. А якщо цим усе покажемо й відпустимо потім додому, вони розкажуть своїм співвітчизникам, яка нездоланна сила суне на них. І пришлють тобі в дар землю й воду, яких твій батько не діждався від європейських еллінів.

Цар Хтайарша пристав на думку свого дядька, який досі сподівався залякати еллінів чисельністю перського війська й змусити їх принести найдорожчі для перського володаря дари. За такий кінець походу Артабан ладен був офірувати богам щонайщедрішу жертву. Три дні афінських вивідників возили від полку до полку, а на четвертий відпустили на всі чотири вітри. Артабан лише сказав їм на прощання:

— Хай кожне еллінське місто, яке ще не зробило того, пришле Цареві царів землю та воду. Й нехай найгостинніше вітає в себе Царя царів та його незліченну рать.

Афінян відпустили вранці, ледве сонце зійшло з-за фракійських пагорбів, а незабаром після цього почало діятися щось незрозуміле й страшне, про таке співалося тільки в молитвах магів.

Першими це помітили коні, вони схвильовано розфоркались і почали косувати більмами на людей.

А люди ще нічого не помічали.

З самого ранку сонце пекло так несамовито, а тут раптом без видимої причини знявся прохолодний вітерець. Натомлені спекою бездумні вої навіть пораділи тій нібито божій ласці, але в серця побожніших людей закрався неспокій. Артабан, якого цар саме покликав до свого критого густим лляним полотнищем воза, глянув на небо, а потім на вкочений шлях. Попереду царського воза, як завжди, йшла перша тисяча полку «безсмертних», вишикувавшись у чотири ряди, й у кожному ряду коні були своєї масті: білої, гнідої, сірої та вороної. Це видовище завжди заспокоювало Артабана, але тепер воно викликало тривогу, бо гніді, сірі та вороні коні стали якимись просто брудними, й тільки білі ряхтіли різучим білим вогнем. Блякло-сірим зробилося й небо.