Золотий Ра
Шрифт:
— Це твої недруги, вони чекали проти тебе підмоги з інших еллінських міст, — кивнув цареві на зв'язаних чільник фіванських старійшин.
— Закуйте їх у кайдани й продайте в рабство, — сказав задоволено цар.
В цей час із міста почали виносити на ряднах зброю та обладунки й складати все це купою, а коли закінчили, цар показав своїм охоронцям на фіванських старійшин:
— Цих моїх рабів у кайдани заковувати не треба, вони мені щиро віддані й нікуди не втечуть.
Коли старійшинам переклали слова царя Хтайарші, всі вклонилися йому ще нижче, вдоволено перезираючись і з удячними молитвами зводячи руки догори. Це здалося смішним навіть перському цареві: зігнуті спини, а над спинами кумедно
Царський брат Ахемен, воєвода всього підлеглого персам флоту, теж засміявся й догідливо проказав:
— Утекти вони не зможуть нікуди, але через певний час усі люди забудуть, що це твої раби, а раб, про якого забувають, почуває себе нещасним бездомним собакою.
— Царський брат каже правду! — весело розглянувся довкола цар. — Але як відзначити цих рабів, щоб вирізнялися серед інших? Мабуть, затаврувати їхні лоби моїм золотим царським тавром. Бо так вони сьогодні мене визнали своїм господарем, а завтра захочуть визнати іншого. Ну, а з тавром на лобі далеко не забіжиш!
— Затаврувати!.. Затаврувати!.. — підхопили царський дотеп більші та менші воєводи.
А царів дядько Артабан уперше після страти єгипетського керманича з острахом подивився на свого небожа, бо в його словах була несподівана правда. Якщо раб зрадив господаря свого заради тебе, то іншим разом він зрадить і тебе.
У недолугому внукові на мить прокинувся Батько персів.
Тепер Артабан уже з надією глянув на племінника: бог війни часом допомагає й недолугому, може, й справді недолугому пощастить виграти цю війну...
Образивши Ахурамазду...
Було ще зарано говорити про всю війну, але в цій битві боги явно не сприяли Хтайарші й перському війську, — ось у чому пересвідчивсь Артабан. Тепер він би вже не міг точно визначити ту межу на землі й на небі, де кінчалась перемога й починалася поразка. Справді, що відбулось у ці два дні?..
Лишивши в тих Фівах свою залогу, піше й комонне військо перського царя Хтайарші пішло й пішло понад звивистим берегом заток, які ввесь час голубіли з лівої руки й не давали збитися з дороги. На сьомий день берег звернув круто на схід, очам персів одкрилася простора долина з уже набряклою першими дощами в горах річкою Меласом, води якого вже ж не вистачило, щоб напоїти всіх коней і людей. Найспрагліші мусили пити солону воду з Меланської затоки.
Вивідники доповіли цареві та воєводам, що єдиний гірський прохід, яким можна дістатися до Фів Беотійських, Платей, Афін і нарешті Спарти в Пелопоннесі, захопили еллінські союзні полки.
— Скільки ж їх? — запитав цар Хтайарша.
— Сорок сотень, якщо не менше, але прохід вузький.
— Як же така жменька голодрабих еллінів збирається утримувати прохід під навалою моїх чотирьохсот сотень?!
Вивідники своє зробили, решта було клопотом воєвод.
Воєводи знову послали вивідників, цього разу інших, та ці доповіли майже тими самими словами. Тільки виявили в тому вузькому проході стародавній мур, нещодавно поновлений, він доволі високий, хоча й тонкий.
Це були не дуже приємні подробиці, які могли уповільнити рух перського війська через прохід, але нікому й на думку не спадало, що вузол затягнеться аж отак туго. Артабан ще й ще раз сам себе запитував, де кінчається перемога й починається поразка, бо ніякої грані між ними начебто не було...
І начебто все починалося буденно й звично.
Іншим разом Артабан порадив би можновладному небожеві постояти в долині тиждень або й два — хай би ті халамидники довше потремтіли від страху, бо страх одбирає в людини не тільки звагу, а й розум, отака то зброя — страх. Але елліни з перського війська говорили, нібито зараз в елідському місті Олімпії саме відбуваються оті їхні ігри й нібито на ті ігри з'їздиться добра половина дорослих чоловіків з усієї Еллади.
— То елліни воюють чи розважаються? — здивувавсь Артабан.
— Досі воювали, тепер відклали мечі, а після закінчення ігор знову візьмуться до зброї.
З цієї розмови Артабан зробив для себе два висновки: по-перше, елліни — нерозважливий народ. Як можна покидати зброю й змагатись у біганні та стрибанні, коли в твою країну вдерлося вороже військо? Ну, а другий висновок випливав з першого й переважував його. Артабан спитав у своїх еллінів, коли закінчаться ті розваги в Олімпії, ті відповіли:
— Сьогодні!
Перси й елліни стояли одні навпроти одних уже два дні. Елліни навіть носа не вистромляли з того гірського проходу, певно, чекали підкріплення. Їх треба було негайно викурити звідти, поки там усього сорок сотень, поки не назбігалося з тих Олімпійських ігр.
Цар і всі воєводи перейняли важливістю новини й вирішили напасти на еллінів зранку.
Все начебто мало бути гаразд.
Коли з-за моря на сході вдарило перше золоте проміння, сам цар Хтайарша протнув кинджалом серце вогнисто-гнідій кобилі, принісши її в жертву Мітрі — богові сонця та війни, й дим з вівтаря знявся рівно вгору, а там звернув точно на схід: Мітра прийняв жертву.
Для приступу царів брат Масішта виділив полк лучників і полк списоносців, у кожному тисяч по п'ять, і тепер ці щасливці, яким випало першим скуштувати крові зухвалих оборонців проходу, відрізали з уже обдертої офірної кониці по малесенькому куснику м'яса й для зміцнення сили та духу ковтали його сирим.
Перед кидком сотні шикувались у видолку за двісті кроків од муру, в якому була тільки вузька прогалина для проїзду одного воза.
Першими в бій вступили лучники-мідійці, над якими верховодив син Дар'явауша від молодшої дружини Фратагуни — Аброком. Користуючись із того, що оборонці не були озброєні луками, мідійці підійшли на п'ятдесят кроків од муру й випустили по десятку стріл, не завдавши, однак, еллінам великих збитків. Тоді царів брат Масішта кинув на підмогу мідійцям списоносців-кіссіїв, чиїм воєводою був другий син Дар'явауша та Фратагуни — Гіперанф. Поки мідійці обстрілювали еллінів, не дозволяючи їм виглянути з-за щитів, кіссії підставляли нашвидкуруч пороблені драбини й дерлися вгору. Коли ж вони опинялися на найвищих щаблях, мідійці переставали стріляти, щоб не вразити своїх, а елліни бралися за довгі списи й уражали кіссіїв або турляли їх додолу разом з драбинами, після чого знову швидко ховалися за щити.
Приступ майже безперервно йшов за приступом, але безуспішно для кіссіїв та мідян, хоч мур обороняло не більш як триста еллінів. Так минув перший ратний день.
Перед заходом сонця Аброком і Гіперанф одвели свої полки назад у долину, лишивши під муром багатьох убитих і важкопоранених.
Наступного ранку відразу після сходу сонця бій спалахнув з новою силою й з не більшим успіхом для персів; так тривало кілька годин. Тоді Масішта вивів ще п'ять тисяч списоносців, цього разу вже справжніх персів, і кинув їх на приступ, хоча там були майже прямовисні кручі. Елліни також увели в бій додаткові сили, тепер вони обороняли не тільки кручі та мур, а й робили вилазки в бік долини, наїжаченої списами свіжих ворожих полків. І якщо на дорозі та мурі вони важче стримували напасників, то під час вилазок шикувались у звичну для себе фалангу й завдавали персам ще відчутнішої шкоди. Фаланга йшла вперед зімкнутою лавою в кілька шеренг, потім після різкого окрику воєводи оберталася й починала втікати, закинувши на спини куті щити, та після нового окрику воєводи раптом оберталася вдруге, знову щитом до щита.