Зона покриття
Шрифт:
Аліса прикрила рота рукою. Крихітна кросівка в її руках видавалася вгору, а по обидва боки від неї визирали очі дівчини. Джордан обхопив Директора за пояс і зарився обличчям у бік старого.
— Дивися, Клаю! — вигукнув Том. Він схопився на ноги і непевною ходою побрів до зарослого травою проходу між двома потрощеними теплицями, на ходу показуючи пальцем у небо. — Ви бачите? Господи, ви це бачите?
На північно-західному горизонті, звідки докотився віддалений стогін, пломеніла червонясто-помаранчева заграва. Вона росла У нього на очах, і вітер знову доніс той жахливий звук... і
До них приєдналася Аліса, а потім підійшов і Директор, який все ще обіймав Джордана за плечі.
— Що там таке? — запитав Клай, показуючи на заграву, яка почала вже помалу зникати з поля зору.
— То може бути Гленс-Фолз, — відповів Директор. — Чи Літлтон.
— Де 6 це не було, але їх таки дістали, — сказав Том. — Вони горять. І наші потвори про це знають. Вони почули.
— Або відчули, — виправила Аліса. Дівчина здригнулася, потім випростувалася і злорадно всміхнулася. — Сподіваюся, так і було!
Наче у відповідь з Тонні-філду донісся черговий стогін: безліч голосів злилося в один жалісний крик і (можливо) спільну агонію. Одна стереосистема — на думку Клая, головна, та, у якій був компакт-диск, — досі грала. За десять хвилин до неї знову приєдналася решта. Музика (тепер це була пісня «Поряд із тобою» у виконанні «Карпентерс») несподівано полинула вгору так само, як раніше раптово пішла вниз. На той момент Директор Ардай, помітно припадаючи на ногу й сильніше спираючись на палицю, відвів їх назад до Читем-лоджу. Невдовзі по тому музика знову обірвалася... але цього разу вимикання супроводжувалося клацанням, як і минулого ранку. Вітер, подолавши бозна-скільки миль, приніс із собою десь здалеку слабкий звук пострілу. А потім світ поринув у мертву тишу, вселяючи забобонний страх у очікуванні миті, коли темрява поступиться місцем дню.
Вони спостерігали за мобілоїдами, які з першими червоними сонячними променями, що пронизували крони дерев на східному горизонті, у черговий раз зімкненими лавами почали полишати футбольне поле, прямуючи до центру Ґейтена та прилеглих районів. На ходу вони розгорнулися віялом і попрямували, спускаючись схилом пагорба, вниз до Академічної авеню так, наче перед самим світанком не трапилося нічого поганого. Але Клай не довіряв такій поведінці. Він вважав, що їм краще поспішити й зробити свою справу на станції «Сітґо» сьогодні, якщо вони взагалі збираються здійснювати задумане. Якщо вийти на вулицю при денному світлі, то, мабуть, доведеться застрелити кількох із них. Але, зважаючи на те, що масові переходи відбувалися тільки на початку і в кінці дня, він був готовий до такого ризику.
Спостереження за тим, що Аліса називала «світанком мерців», вони вели з їдальні. Потім Том і Директор вийшли в кухню. Зайшовши, Клай побачив, що вони сидять у смузі сонячного світла і попивають ледь теплу каву. Не встиг він і рота розтулити, щоб пояснити, що хоче зробити пізніше вдень, як Джордан торкнувся його зап'ястя.
— Деякі психи досі там, — сказав він. І, стишивши голос, додав: —
— А я думав, вони всі пішли по покупки до «Кей-марта» і шукають там місця розпродажу.
— Краще будь насторожі, — сказала Аліса з порогу. — Я не впевнена в тому, що це черговий як-там-його еволюційний крок уперед, але все може бути. Мабуть, це він і є.
— Авжеж, це він, — похмуро сказав Джордан.
Мобілоїди, які нікуди не пішли, — за приблизною оцінкою Клая, ця бригада складалася приблизно з сотні, — діставали з-під трибун мертвих. Спочатку вони просто відносили їх на паркувальний майданчик, що розташовувався на південь від стадіону за довгою низькою будівлею з цегли. Назад поверталися з порожніми руками.
— У тій будівлі бігова доріжка, — повідомив їм Директор. — Там також зберігається весь спортивний інвентар. У самому кінці є крутий спуск. Чомусь я думаю, що вони перекидають трупи через край.
— Ще б пак, — страдницьким голосом промовив Джордан. — Там унизу болото. Вони згниють.
— Вони і так вже гнили, Джордане, — м'яко сказав Том.
— Я знаю, — ще з більшою гіркотою в голосі відповів хлопець, — але на сонці вони розкладатимуться швидше. — Повисла пауза. — Сер?
— Так, Джордане?
— Я бачив Ноя Чутські. З вашого гуртка читачів драми. Директор поплескав хлопчика по плечу. Він був дуже блідий.
— Не думай про це.
— Це важко, — прошепотів Джордан. — Одного разу він мене сфотографував. Своїм... своїм... ну ви знаєте.
І тоді вони знову побачили щось нове. Дві дюжини робочих бджіл, не змовляючись, відділилися від основної групи і попрямували до розбитих теплиць, рухаючись клином (усім, хто спостерігав, це нагадало переліт гусей). Серед них був хлопець, якого Джордан назвав Ноєм Чутські. Решта загону прибиральників трупів якусь мить поспостерігала за їхнім пересуванням, а тоді, вишикувавшись у колони по троє, помарширувала назад до пандусів і продовжила видобувати з-під трибун мертві тіла.
За двадцять хвилин тепличний десант повернувся, розтягнувшись у шерегу по одному. У деяких руки досі залишалися порожніми, але більшість тепер мала тачки чи возики, які використовувалися для перевезення великих мішків з вапном або добривами. Скоро мобілоїди почали навантажувати трупи на возики й тачки, і робота пішла жвавіше.
— Це точно крок уперед, — відзначив Том.
— Більше ніж один крок, — додав Директор. — Прибирання будинку, використання знарядь для досягнення цієї мети.
— Мені це не подобається, — сказав Клай.
Джордан підвів на нього погляд, його обличчя було блідим, втомленим, і він виглядав значно старшим за свій вік.
— Ласкаво просимо до клубу, — вимовив він.
Вони спали до першої години дня. Потім, переконавшись у тому, що загін, створений для прибирання трупів, закінчив свою роботу і приєднався до решти в пошуках харчів, спустилися до облицьованих булижниками колон, які позначали вхід до Академії Ґейтена. Аліса підняла на кпини запропоновану Клаєм ідею, що, мовляв, вони із Томом мають зробити це самі.