Зона покриття

Кінг Стівен

— Але ж ви ризикували життям, — мовив Клай.

— У мене не було вибору, — відповів Директор. — Чимось це нагадувало гіпнотичний стан. Я швидко збагнув, що вони непритомні, хоча у них і були розплющені очі, а кілька простих перевірок з використанням кінчика палиці підтвердили припущення про глибину їхнього стану.

Клай згадав, що Директор кульгає, хотів спитати його, чи брав він до уваги можливі наслідки, якби припустився помилки і божевільні накинулися на нього, але прикусив язика. Ясна річ, Директор знову повторив би сказане раніше: не можна здобути

інформацію, не ризикуючи. Джордан мав рацію — це був дуже консервативний старий... піжон. Клаю не хотілося б повернутися у свої чотирнадцять і дістати від нього прочухана за порушення дисципліни.

Тим часом Ардай хитав головою, звертаючись до нього.

— Шістсот-сімсот — це замала кількість, Клаю. Це стадіон стандартного розміру. Тобто його площа — шістсот квадратних ярдів.

— То скільки ж їх?

— Зважаючи на те, як вони скупчилися? Я б сказав, щонайменше тисяча.

— Але вони насправді зовсім не тут, правда? Ви в цьому впевнені?

— Так. А ті, що повертаються... щодня їх стає трохи більше, і те саме каже Джордан, а він дуже педантичний спостерігач, повірте... вони вже не такі, як раніше. Тобто не людські істоти.

— Може, повернемося до Читем-лоджу? — спитав Том. Судячи з голосу, йому було зле.

— Авжеж, — погодився Директор.

— Секундочку, — сказав Клай. Він став навколішки біля парубка у футболці «Наскар». Йому не хотілося цього робити, бо не міг позбутися думки, що рука, яка стискала червону кепку, зараз ухопить його, але він пересилив себе. Тут, на рівні землі, смерділо ще гірше. Він вважав, що помалу починає звикати до Цього, але це було помилкою.

— Клаю, що ти... — почав Том.

— Тихо. — Клай нахилився до напіврозтуленого рота хлопця. Повагавшись, він змусив себе нахилитися ще нижче, доки не зміг розгледіти тьмяний блиск слини на нижній губі чоловіка. Спочатку йому здалося, що це гра уяви, але ще два дюйми — зараз він перебував на відстані, цілком достатній для того, аби поцілувати несплячу істоту з Рікі Крейвеном на грудях, — внесли ясність.

Зовсім тихо, як сказав Джордан. Навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

І Клай почув. Якимось дивом вокал на один-два склади випереджав той, що йшов зі з'єднаних стереосистем: Дін Мартін співав «Кожен колись закохується».

Він підвівся, ледь не скрикнувши від тріску власних колінних суглобів, що прогримів як пістолетний постріл. Том високо підняв свого ліхтаря, уп'явшись поглядом у Клая.

— Що? Що?. Ти ж не хочеш сказати, що малий...

Клай кивнув.

— Ходімо. Повертаємося.

На півдороги пандусом він грубо вхопив Директора за плече. Ардай повернувся до нього обличчям, і його вочевидь не стурбувало таке поводження.

— Ви маєте, сер. Ми мусимо їх позбутися. Знищити стільки, скільки зможемо, і якомога швидше. Це може бути нашим єдиним шансом. Чи думаєте, я помиляюся?

— Ні, — відповів Директор. — На жаль, я так не думаю. Як я вже сказав, це війна — принаймні,

я так вважаю — а на війні займаються тим, що вбивають ворогів. Давайте обговоримо це, коли повернемося. Можемо випити гарячого шоколаду. Такому варварові, як я, подобається пити шоколад із краплею бурбону.

Зійшовши пандусом нагору, Клай кинув останній погляд назад. Стадіон Тонні-філд був темний, але у яскравому сяйві північних зірок все-таки можна було розрізнити килим тіл, розстелений від краю до краю та з боку в бік. Він подумав, що, наступивши на нього, можна відразу й не збагнути, що в тебе перед очима, але коли вже зрозумієш... коли зрозумієш...

Його очі зіграли з ним злий жарт, і на мить йому здалося, що він бачить, як вони дихають — усі вісім сотень чи тисяча — наче один організм. Це дуже його налякало, тож він повернувся і майже бігцем наздогнав Тома й Директора Ардая.

16

Директор приготував гарячий шоколад у кухні, й вони випили його у залі для офіційних прийомів, яку освітлювали два газові ліхтарі. Клай думав, що старий запропонує їм пізніше піти на Академічну авеню, щоб завербувати нових добровольців у лави Армії Ардая, але Директор, схоже, вдовольнився тим, що мав.

Бензонасос у автопарку, сказав їм Директор, працює від напірної цистерни ємністю чотириста галонів, тож їм доведеться тільки витягти пробку. А в теплиці є розпилювачі ємністю тридцять галонів кожен. Як мінімум дюжина обприскувачів. Вони можуть навантажити їх на пікап і спуститися одним із пандусів...

— Зачекайте, — перебив його Клай. — Перш ніж ми почнемо обговорювати стратегію, я хотів би почути вашу версію, сер, якщо вона у вас є.

— Нічого офіційного, — відказав старий. — Але у нас із Джорданом є результати спостережень, інтуїція і чималий досвід на двох...

— Я фанат комп'ютерів, — заявив Джордан, тримаючи чашку шоколаду біля рота, і Клаєві здалося, що в цій похмурій самовпевненості дитини є якийсь дивний шарм. — Як то кажуть, повний програміст. Усе життя був на них схиблений, правда. Ці штуки перезапускаються, це точно. На їхніх лобах бракує тільки напису «ТРИВАЄ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ЗАЧЕКАЙТЕ».

— Я тебе не розумію, — зізнався Том.

— А я розумію, — сказала Аліса. — Джордане, ти думаєш, що Імпульс справді був Імпульсом, так? Ті, що його почули... їхні жорсткі диски постирали.

— Еге ж, — відповів Джордан. Ввічливість не дозволяла йому сказати «А то!»

Збентежений, Том подивився на Алісу. Тільки Клай знав, що Том не тупий, і не вірив, що Том може так повільно переварювати інформацію.

— У тебе ж був комп'ютер, — почала пояснювати Аліса. — Я бачила його у твоєму кабінетику.

— Так...

— І ти встановлював програми, правильно?

— Ясна річ, але... — Том замовк і подивився Алісі просто у вічі. Вона не відвела погляд. — Їхні мізки? Ти маєш на увазі їхні мізки?