Зона покриття
Шрифт:
— Ви справді бачили, як вони вбивають нормальних? — спитав Том. Поруч із ним Аліса відкрила свого рюкзака, дістала «бебі-найкі» й затиснула її в руці.
Директор з серйозним виглядом подивився на нього.
— Бачив. Шкода, що доводиться це казати, але Джордан теж бачив.
— Ми не могли допомогти, — сказав Джордан. Він ледь стримував сльози. — Їх було надто багато. Це були чоловік і жінка, розумієте? Не знаю, що вони робили на кампусі перед самим настанням темряви, але, безперечно, вони не могли знати про Тонні-філд. Вона була поранена. Він допомагав їй іти. Вони натрапили, мабуть, на двадцятьох тих, що поверталися з міста. Чоловік намагався нести її на руках. — Джорданів голос перервався. — Сам би він, може, врятувався, але з нею... він зміг добігти лише до Гортон-холу. Це гуртожиток. Там він упав, і вони схопили їх. Вони...
Джордан раптом різко зарився обличчям у пальто старого — сьогодні темно-сіре. Велика рука Директора погладила Джордана по гладенькій потилиці.
— Схоже на те, що вони знають своїх ворогів, — задумливо протягнув Директор. — Ви не вважаєте, що це могло бути закладене у базове повідомлення?
— Можливо, — озвався Клай. Ця думка була жахливою, але логічною.
— Що ж до того, що вони роблять уночі, лежачи там так нерухомо, з розплющеними очима, слухаючи музику... — Директор зітхнув, дістав з однієї кишені пальта носовичок і буденним жестом промокнув хлопчикові очі. Клай бачив, що він був водночас дуже наляканий і дуже впевнений у тому висновку, якого дійшов. — Я думаю, вони перезавантажуються.
— Бачите червоні лампочки? — спитав Директор своїм гучним голосом «мене-почують-у-найдальшому-кутку-аудиторії». — Я нарахував щонайменше шістдесят тр...
— Тихіше! — засичав Том. Він мало не затулив старому рота рукою.
Директор спокійно поглянув на нього.
— Томе, невже ви забули, що я вам казав минулої ночі про музичні стільці?
Том, Клай і Ардай стояли одразу за турнікетами, спиною до арочного входу на Тонні-філд. Аліса, за обопільною згодою, лишилася у Читем-лоджі із Джорданом. З футбольного поля приватної школи лилася джазово-інструментальна версія «Дівчини з Іпанеми». Клай подумав, що, як на мобілоїдів, це, мабуть, дуже просунутий музон.
— Ні, — сказав Том. — Поки музика не стихне, нам нема про що турбуватися. Просто я не хочу стати хлопцем, якому перегризе горлянку виняток із цього правила, що мучиться безсонням.
— Цього не станеться.
— Чому ви так впевнені у цьому, сер? — спитав Том.
— Тому що, даруйте за маленький літературний каламбур, їхнє життя вночі — це не сон. Ходімо.
Він рушив униз бетонним пандусом, яким колись спускалися на поле гравці, побачив, що Том і Клай не наважуються, і терпляче подивився на них.
— Рідко яка інформація здобувається без ризику, — промовив він, — а на цьому етапі, так би мовити, інформація — найважливіше, згода? Ходімо.
Вони йшли у напрямку, який їм вказувало неголосне постукування його палиці пандусом униз, до стадіону — Клай випереджав Тома. Так, він бачив червоні індикатори живлення на стереосистемах, розставлених довкола поля. Схоже було на те, що їх там шістдесят чи сімдесят. Музичні центри великого розміру, розташовані на віддалі десяти-п'ятнадцяти футів один від одного, кожен оточений тілами. У світлі зірок ці тіла справляли дивовижне враження. Вони не лежали штабелями — кожне тіло, що належало чоловікові чи жінці, мало своє місце, — але при цьому не був змарнований жоден дюйм. Навіть руки були переплетені, тому виникало відчуття, що поле вкрите паперовими ляльками, ряд за рядом, а в темряву лине музика — схожа на ту, що крутять у супермаркетах, подумав Клай. Звідти линуло ще дещо: хвороботворний запах бруду й гнилих овочів та більш насичений тривкий сморід людських фекалій та трупів, що розкладаються.
Директор обійшов ворота, відкинуті убік, перевернуті та з порваною сіткою. Тут, де починалося море тіл, лежав молодий чоловік років тридцяти, рука якого до самого рукава футболки з написом «Наскар» була вкрита рваними ранами від укусів. Судячи з вигляду укусів, уже почалося зараження. В одній руці він стискав червону кепку, яка нагадала Клаю Алісину улюблену кросівку. Молодик вирячив бездумні очі на зорі, а Бет Мідлер ще раз почала співати про вітер під її крилами.
— Агов! — скрипучим пронизливим голосом закричав Директор. Він спритно тицьнув молодого чоловіка кінцем своєї палиці у живіт і натискав на неї до тих пір, поки у мобілоїда не відійшли гази. — Агов, кажу!
— Припиніть! — мало не застогнав Том.
Директор зміряв його поглядом, сповненим презирства, і підчепив кінцем палиці кепку, яку тримав божевільний. Блискавичним рухом відкинув її геть. Пролетівши у повітрі футів десять, кепка приземлилася на обличчя жінки середнього віку. Клай заворожено спостерігав, як вона трохи сповзла убік, відкриваючи одне око, що зосереджено і незмигно дивилося у небо.
Рухаючись повільно, мов уві сні, молодик підвів руку, у якій тримав кепку, вгору і стиснув її в кулак. А по тому знову опустив.
— Він думає, що знову її тримає, — прошепотів вражений Клай.
— Можливо, — відповів Директор без особливого інтересу. Кінцем палиці він штрикнув чоловіка в одну з запалених ран від укусів. Біль мусив бути просто пекельним, але молодик ніяк не відреагував, просто й далі витріщався собі у небо. Після Бет Мідлер настала черга Діна Мартіна. — Я міг би проштрикнути йому палицею горлянку, а він би навіть не спробував мене зупинити. Так само й ті, що навколо нього, не піднялися б на його захист, хоча вдень вони б, безсумнівно, розірвали мене на шматки.
Том присів навпочіпки біля одного з музичних центрів.
— У ньому є батарейки, — сказав він. — Судячи з його ваги.
— Так. Усі з батарейками. Схоже, елементи живлення їм справді потрібні. — Трохи подумавши, Директор додав (Клай міг би запросто обійтися без цієї інформації): — Принаймні поки що.
— Можна взятися до справи одразу ж, правда? — спитав Клай. — Ми могли 6 стерти їх з лиця землі, як мисливці винищили всіх мандрівних голубів у 1880-х.
Директор кивнув.
— Вибивали з них маленькі мізки, коли вони сиділи на землі, так? Непогана аналогія. Але своєю палицею я багато не зроблю. Боюся, що навіть з вашим автоматом справа просуватиметься повільно.
— Хай там як, у мене не вистачить набоїв. Їх тут, мабуть... — Клай знову обвів поглядом скупчені тіла. Від цього видовища запаморочилося в голові. — Тут шістсот, якщо не сімсот чоловік. Не враховуючи тих, що лежать під трибунами.
— Сер? Пане Ардай? — гукав Том. — Коли ви... як ви вперше?..
— Як я визначив глибину цього трансового стану? Ви це маєте на увазі?
Том ствердно кивнув.
— У першу ніч я вийшов на розвідку. Безперечно, тоді зграя була меншою. Мене тягнуло до них через просту, але непереборну цікавість. Джордана зі мною не було. Боюся, що перехід на нічний спосіб існування виявився для нього досить важким.