Зона покриття
Шрифт:
— Дозвольте мені взяти хлопчика, — сказав Клай. — Я понесу його, доки ви не знайдете чогось кращого, щоб його покласти. Той візок геть ні до чого не придатний. — Він подивився на Тома. Той мовчки знизав плечима і кивнув.
— Тримайтеся від нас подалі, — сказала Наталі, і раптом в її руці з'явився пістолет. Невеликий, може, всього лише двадцять другого калібру, але навіть такий може наробити лиха, якщо куля влучить у потрібне місце.
Клай почув, як по обидва боки від нього витягають зброю, і зрозумів, що Том і Аліса спрямовують на Наталі дула пістолетів, взятих у будинку Нікерсонів. Схоже, тепер це теж було нормально.
— Заберіть пістолет, Наталі, — сказав він. — Ми вже йдемо.
— Ви сто пудів маєте рацію, чорт вас забирай, — відказала вона і поправила вільною рукою неслухняну прядку волосся, що лізла в око. Здавалося, вона не усвідомлює, що молодий чоловік і ще молодша жінка з компанії Клая тримають її на мушці. Тепер люди, що проходили повз них, все-таки звертали увагу, але єдиною їхньою реакцією було прискорення ходи, щоб трохи швидше оминути місце сутички і можливого кровопролиття.
— Ходімо, Клаю, — спокійно промовила Аліса і поклала вільну руку на його зап'ястя. — Поки когось не застрелили.
Вони знову рушили. Аліса йшла, тримаючи Клая за руку, наче він був її хлопцем. «Просто невеличка прогулянка опівночі», — подумав Клай, хоча не мав жодного уявлення, котра зараз година, і йому було байдуже. Його серце скажено калатало в грудях. Том ішов поряд із ними, але до наступного повороту просувався спиною вперед, тримаючи пістолета напоготові. Клай подумав, що Том хоче встигнути вистрілити у відповідь, якщо Наталі все ж вирішить скористатися своїм пугачем. Тому що в ці часи, коли телефони вимкнені до подальшого сповіщення, стріляти у відповідь — теж звичайна річ.
Перед самим світанком, йдучи трасою-102 на схід від Манчестера, вони почули музику, дуже тиху.
— Ісусе, — сказав Том, зупиняючись на ходу. — Це ж «Прогулянка слоненяти» [28] .
— А що воно таке? — зацікавлено запитала Аліса.
— Інструменталка для великого оркестру, ще того періоду, коли бензин був по двадцять п'ять центів. Лез Браун і його «Знаменитий оркестр» чи хтось на зразок нього. У моєї матері була платівка.
[28]
«Прогулянка слоненяти» (англ. Baby Elephant Walk) — мелодія, написана 1961 року композитором Генрі Манчині.
Двоє чоловіків порівнялися з ними і спинились, щоб перепочити. Обидва були літніми, але виглядали бадьоро. «Наче двійко листонош, що недавно вийшли на пенсію, а тепер пішли у похід і досліджують котсволдські гори, — подумав Клай. — Де б вони не були». Один ніс рюкзак — не звичайний, а великий похідний, натягнутий на раму, що сягав до пояса, — а в іншого був наплічник через праве плече. Через ліве було перекинуте щось схоже на вінчестер тридцятого калібру.
Похідний Рюкзак стер передпліччям піт зі зморшкуватого чола і сказав:
— Може, у твоєї мами й була версія Леза Брауна, синку, але швидше за все то був Дон Коста чи Генрі Манчині. Їх любили у народі. А це... — Він схилив голову в той бік, звідки линула ледь чутна мелодія. — ...це Лоуренс Вельк, голову даю на відсіч.
— Лоуренс Вельк, — видихнув Том мало не з благоговійним трепетом.
— Хто? — здивувалася Аліса.
— Послухай цю слонячу прогулянку, — сказав Клай і розсміявся. Він почувався втомлено і кепсько. На думку спало, що та музика страшенно сподобалася б Джонні.
Похідний Рюкзак зміряв його поглядом, у якому читалася легка зневага, і знову звернувся до Тома.
— Це Лоуренс Вельк, точно. Мої очі вже й наполовину не так добре бачать, як раніше, але зі слухом усе в нормі. Ми з дружиною дивилися його шоу кожного клятого суботнього вечора.
— Для Доджа тоді теж були непогані часи, — додав Наплічник. Більше він нічого не сказав протягом усієї розмови, і Клай не мав жодного уявлення, що 6 це могло означати.
— Лоуренс Вельк та його «Оркестр шампанського», — сказав Том. — Подумати тільки.
— Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», — виправив Похідний Рюкзак. — Господи Ісусе.
— Не забувайте про сестер Леннон і чарівну Алісу Лон, — сказав Том.
Примарна музика на віддалі змінилася.
— А це вже «Калькутта», — визначив Похідний Рюкзак і зітхнув. — Ну добре, ми пішли. Приємно було провести з вами час цього дня.
— Ночі, — виправив Клай.
— Ні, — заперечив Похідний Рюкзак. — Зараз це — наші дні. Невже ви не помітили? Гарного вам дня, хлопці. І вам, маленька леді.
— Дякую, — тихо мовила маленька леді, що стояла між Клаєм та Томом.
Похідний Рюкзак знову рушив у путь. Наплічник рішуче став у стрій поряд із ним. Довкола них рівномірна процесія танцюючих ліхтарних променів вела людей далі у Нью-Гемпшир. Тоді Похідний Рюкзак спинився і озирнувся, щоб сказати напутнє слово.
— Не слід залишатися на дорозі довше, ніж іще на годину, — сказав він. — Знайдіть будинок чи мотель і сховайтеся там. Ви ж знаєте про черевики?
— А що з черевиками? — запитав Том.
Похідний Рюкзак терпляче подивився на нього — мабуть, так він дивився на кожного, хто був повним дурнем і нічого не міг із цим вдіяти. Десь далеко «Калькутта» (якщо це була вона) змінилася полькою. У туманній, мрячній ночі це звучало по-дурному. А ще й цей старий з величезним рюкзаком на плечах говорив про черевики.
— Заходячи в будинок, виставляйте черевики за поріг, — сказав Похідний Рюкзак. — Психи їх не заберуть, не бійтеся, а інші люди зрозуміють, що місце зайняте і що треба йти далі, шукати собі інше. Так можна запобігти... — він ковзнув поглядом по важкому автомату, який тримав у руках Клай, — ...нещасним випадкам.