Зона покриття
Шрифт:
Клаю здавалося, що такі приватні середні школи, як ця, не опускалися до чогось настільки плебейського (і такого касового), як футбол, але вочевидь тут він відігравав велику роль. Трибуни, що височіли по обидва боки стадіону Тонні-філд, виглядали так, наче могли вмістити тисячу вболівальників, і були прикрашені транспарантом, який тільки зараз мав не найкращий вигляд через дощову погоду, що трималася останніми днями. На дальньому кінці поля стояло майстерно зроблене табло, по якому вгорі бігли великі літери. У темряві Клай не міг розібрати, що там написано, хоча цілком можливо, йому б це не вдалося навіть удень. Світла було досить, щоби побачити сам стадіон, і лише це мало значення.
Кожен дюйм трави був зайнятий мобілоїдами. Вони лежали на спинах, як сардини у банці, нога до ноги, стегно до стегна, плече до плеча. Усі обличчя втупилися у чорне передсвітанкове небо.
— О Господи Ісусе, — видушив із себе Том. Одним кулаком він затискав собі рота.
— Підхопіть дівчину! —вигукнув Директор. —Вона зараз зомліє!
— Ні... зі мною все гаразд, — сказала Аліса, та коли Клай обійняв її однією рукою, вона повисла на ньому, часто дихаючи. Її очі були розплющені, але як у наркомана: вона дивилася в одну точку.
— Вони й під сидіннями на трибунах, — повідомив Джордан. Він говорив з удаваним спокоєм, але Клай цьому ані на йоту не повірив. То був голос хлопчика, який переконує своїх друзів, буцімто йому зовсім не гидко дивитися на личинок мух, що кубляться в очах дохлого кота... а потім перехиляється і вибльовує свій сніданок. — Я і Директор думаємо, що туди вони кладуть поранених, яким уже нічим не зарадиш.
— Ми з Директором, Джордане.
— Вибачте, сер.
Дебі Бун досягла поетичного катарсису і замовкла.
Настала пауза, а потім «Композитори шампанського» і Лоуренс Вельк знову почали виконувати «Прогулянку слоненяти». «Для Доджа тоді теж були непогані часи», — подумав Клай.
— Скільки стереосистем вони зібрали докупи? — запитав він у Директора Ардая. — І як вони це зробили? Вони ж не мають мізків, заради всього святого, це зомбі! — Йому спала на думку жахлива ідея — нелогічна і водночас переконлива. — Це ви зробили? Щоб утихомирити їх чи... не знаю...
— Він цього не робив, — сказала Аліса тихим голосом зі свого безпечного сховку в обіймах Клая.
— Ні, обидва ваші припущення неправильні, — сказав йому Директор.
— Обидва? Я не...
— Мабуть, вони затяті меломани, — задумливо промимрив Том, — бо взагалі-то не люблять заходити всередину будинків. Але ж компакт-диски там, правильно?
— Не кажучи вже про стереосистеми, — додав Клай.
— Зараз немає часу пояснювати. Небо вже починає світлішати, і... розкажи їм, Джордане.
Джордан слухняно відповів, як учень, що повторює урок, якого не розуміє.
— Справжні вампіри мусять заховатися до того, як проспіває півень, сер.
— Правильно, перш ніж заспіває півень. Поки що просто спостерігайте. Це все, що від вас вимагається. Ви ж не знали, що є такі місця, чи не так?
— Аліса знала, — озвався Клай.
Вони дивилися. Ніч справді почала здавати свої позиції, тож Клай зрозумів, що очі на всіх тих обличчях розплющені. Він був цілком певен того, що вони не бачили, а просто... були розплющені.
«Тут відбувається щось погане, — подумав він. — Збирання у зграї було тільки початком».
Дивитися на вкладені у штабелі тіла та байдужі обличчя-маски (здебільшого білі, адже це Нова Англія, врешті-решт) було теж страшно, але безтямні очі, здійняті до неба, сповнили його невимовним жахом. Десь неподалік заспівала перша вранішня пташка. Це був не півень, але Директор все одно здригнувся і похитнувся. Цього разу його підтримав Том.
— Ходімо, — сказав їм Директор. — До Читем-лоджу недалеко, але ми мусимо рушати. Від сирості мої ноги як дерев'яні. Тримай мене за лікоть, Джордане.
Аліса вивільнилася з обіймів Клая і підійшла до старого з іншого боку. Його посмішка швидше свідчила про незгоду, і він заперечливо похитав головою.
— Про мене подбає Джордан. Зараз ми дбаємо один про одного — правда, Джордане?
— Так, сер.
— Джордане? — звернувся до хлопчика Том. Вони наближалися до великого і досить претензійного особняка у стилі Тюдорів. Клай припустив, що це і є Читем-лодж.
— Так, сер?
— Я не зміг прочитати напис над табло. Що на ньому було написано?
— ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ! — Джордан хотів було посміхнутися, а тоді згадав, що цього року не буде ніякої зустрічі випускників — транспарант на трибунах вже почав вицвітати, — і його обличчя згасло. Якби не втома, він міг би опанувати себе, але було дуже пізно, майже світанок, тож на шляху до резиденції Директора останній студент Академії Ґейтена, який досі не зняв з себе бордово-сірий одяг, гірко розридався.
— Це було просто неймовірно, сер, — сказав Клай. Якось непомітно він почав звертатися до директора, як Джордан. Том та Аліса також. — Спасибі.
— Так, — закивала головою Аліса. — Дякую. Ніколи в житті я не з'їдала одразу два гамбургери — принаймні таких великих точно ніколи.
Була третя година наступного дня. Вони сиділи на задньому ґанку Читем-лоджу. Чарльз Ардай — Директор, як називав його Джордан, — приготував гамбургери на маленькому газовому грилі. Він сказав, що м'ясо можна їсти без побоювання, бо генератор, від якого живилася морозилка у кафетерії, працював до полудня вчорашнього дня (і справді, пиріжки, які вони дістали з холодильника, принесеного Томом та Джорданом із буфетної, були вкриті інеєм і тверді, як хокейні шайби). Він сказав, що смажити м'ясо, мабуть, безпечно до п'ятої години, хоча розважливіше було б пообідати раніше.