Зона покриття
Шрифт:
— Джордане... — почав Директор і скривився, наче від болю. Він досі тримався за бік.
— Сер? З вами все добре?
— Так. Принеси мені, будь ласка, «Зантак» [31] , він у ванній внизу. І пляшку мінеральної води. Будь другом.
Джордан поспіхом кинувся виконувати прохання Директора.
— Це часом не виразка? — спитав Том.
— Ні, — відповів Директор, — це стрес. Старий... не скажу, що друг... радше знайомий.
— У вас із серцем усе добре? — тихо спитала Аліса.
[31]
«Зантак» — препарат проти виразки шлунка.
— Думаю, що так, — відповів Директор і трохи збентежено посміхнувся. — Якщо «Зантак» не допоможе, то доведеться над цим замислитися... але досі «Зантак» не підводив, а коли у продажу є великий вибір, погані ліки не купують. О, дякую тобі, Джордане.
— Нема за що, сер. — Хлопчик зі звичною посмішкою простягнув йому склянку і пігулку.
Проковтнувши ліки, Ардай сказав:
— Я думаю, тобі треба йти з ними.
— З усією повагою, сер, я стверджую, що у них немає вибору, ніякого.
Здивовано звівши брови, Директор поглянув на Тома з Клаєм. Том здійняв руки. Клай тільки знизав плечима. Він міг би просто зараз сказати їм, що відчуває, висловити усе те, що вони й так знали: ми припустилися помилки, а залишаючись тут, тільки погіршуємо ситуацію. Але він не бачив у цьому сенсу. На обличчі Джордана застиг вираз упертої переконаності, під яким ховався смертельний страх. Вони нізащо не змогли 6 переконати його. А крім того, зараз знову був день. А день — це їхній час.
Він скуйовдив хлопчику волосся.
— Як хочеш, Джордане. Піду трохи посплю.
Було видно, що Джордан відчув величезне полегшення.
— Класна ідея. Мабуть, і я піду подрімаю.
— А я вип'ю чашку всесвітньо відомого читем-лоджійського какао, а потім вже піду спати, — проголосив Том. — І поголюся, щоб позбутися жалюгідних залишків вусів. І якщо ви почуєте стогони і лемент, то знайте, що то я.
— А можна я подивлюся? — спитала Аліса. — Усе життя мріяла побачити, як стогне і лементує дорослий чоловік.
Клаю і Тому на двох дісталася маленька спальня на третьому поверсі. Другу й останню з вільних спалень зайняла Аліса. Коли Клай роззувався, у двері для проформи постукали і в кімнату, не чекаючи дозволу, зайшов Директор. На вилицях його мертвотно блідого обличчя проступили дві яскраво-червоні плями.
— З вами все гаразд? — підводячись із ліжка, запитав Клай. — Таки у вас хворе серце, правда?
— Добре, що ви самі запитали про це, — відповів Директор. — Я не був упевнений, чи вдалося мені заронити зерно, але тепер бачу, що начебто все вийшло. — Він озирнувся через плече у коридор, а потім причинив двері кінчиком своєї палиці. — Слухайте уважно, пане Ріддел... Клаю... і без нагальної потреби не ставте питань. Сьогодні вдень мене знайдуть мертвим у ліжку, і ви скажете, що в мене все-таки було хворе серце, а те, що ми зробили минулої ночі, просто прискорило процес. Розумієте?
Клай кивнув. Він усе зрозумів, але переборов бажання одразу ж запротестувати. У старому світі така реакція була б природною, але за таких умов — ні. Він знав, чому Директор іде на такий крок.
— Якщо у Джордана виникне бодай найменша підозра, що я вкоротив собі віку, аби звільнити його від того, що він вважає своїм священним обов'язком (хлопчачий запал, розумієте?), то може теж накласти на себе руки. Або щонайменше впаде у стан глибокої депресії, який дорослі у моєму дитинстві називали чорною фугою. Він все одно побиватиметься за мною, але це півбіди. А от думка, що я покінчив життя самогубством, аби він тільки міг піти з Ґейтена, матиме катастрофічні наслідки. Ви це розумієте?
— Так, — кивнув Клай. — Сер, почекайте ще один день. Те, про що ви думаєте... може, цього ще можна уникнути. А раптом нам вдасться? — Він сам не вірив у те, що казав, і, крім того, бачив, що Ардай рішуче налаштований вчинити так, як вирішив. Це було написано у нього на обличчі — змученому, з міцно стуленими вустами і палаючим поглядом. І все-таки Клай зробив іще одну спробу. — Почекайте ще день. Може, ніхто й не прийде.
— Ви чули ті крики, — відповів Директор. — Крики люті. Вони прийдуть.
— Можливо, але...
Директор здійняв палицю, щоб Клай замовк.
— І коли вони прийдуть, якщо вміють читати наші думки так само, як думки одне одного, про що вони дізнаються з ваших голів, коли ви залишитесь тут і дасте їм таку можливість?..
Клай мовчки дивився Директору в очі.
— Навіть якщо вони не читають думок, — продовжував Ардай, — то що ви пропонуєте? Залишатися тут, день за днем, тиждень за тижнем? Поки не піде сніг? Поки я не помру від глибокої старості? Мій батько дожив до дев'яноста семи років. А у вас дружина й син.
— З моєю дружиною і сином або усе добре, або усе погано. З цим я вже змирився.
То була неправда, і, мабуть, Ардай прочитав це на обличчі Клая, бо його посмішка була тривожною.
— І ви вірите у те, що ваш син теж змирився, не знаючи, живий його батько, мертвий чи божевільний? Після того як минув лише тиждень?
— Це удар нижче пояса, — не надто рішучим голосом відповів Клай.
— Справді? Я й не знав, що у нас двобій. Хай там як, але судді немає. Як то кажуть, немає нікого, крім нас, жовторотих пташенят. — Директор зиркнув на зачинені двері й знову перевів погляд на Клая. — Рівняння дуже просте. Ви не можете лишитися, а я не можу піти. Краще буде, якщо Джордан піде з вами.
— Але ж убити вас, як коня, що зламав ногу...
— Нічого подібного, — перебив його Директор. — Коні, на відміну від людей, не погоджуються на евтаназію. — Двері прочинилися, і ввійшов Том. Майже на одному диханні, без паузи Директор продовжив: — Скажіть, Клаю, а ви не думали про те, щоб заробляти на життя ілюстраціями? Тобто для книжок?
— Мій стиль надто пістрявий для більшості видавництв, — відповів Клай. — Хоча я робив обкладинки для кількох видавництв, що друкують фентезі, таких як «Ґрант» та «Євлалія». А ще я ілюстрував книжки Едґара Райса Берроуза про Марс.