Зона покриття
Шрифт:
— Якби ж то хтось знав гарні вірші, — сказав Джордан. Його щоки пашіли, як ніколи раніше, але очі запали ще глибше, і хлопчик тремтів, хоч на ньому й було два светри. Від дихання з рота невеличкими клубами йшла пара. — Директор любив поезію, його хлібом не годуй, дай тільки поезію почитати. Він був... — Джорданів голос, такий навдивовижу веселий увесь вечір, нарешті затремтів. — Він був таким затятим консерватором.
Аліса пригорнула його до себе. Хлопчик спочатку пручався, а потім здався.
— Знаєш що? — сказав Том. — Накриймо його... щоб не було холодно... а тоді я прочитаю йому вірш. Добре?
— Ви справді знаєте вірші?
— Авжеж.
— Ви такий розумний, Томе. Спасибі. — І Джордан втомлено посміхнувся, у черговий раз виразивши цим жахливу вдячність.
Щоб засипати могилу, їм не знадобилося багато часу, хоча наприкінці, аби зробити горбика, довелося взяти землю з сусідніх ділянок городу. На той час, коли вони закінчили, Клай знову спітнів і відчував запах власного поту. У душі він не був вже давно, і не відомо, коли буде.
Аліса щосили намагалася втримати Джордана від допомоги, але він пручався й відразу ж взявся до справи, голими руками вкидаючи грудки землі в могилу. Коли Клай вже закінчив трамбувати землю на могилі лопатою, хлопчик ледве тримався на ногах від утоми, хитаючись, мов п'яний.
І все одно подивився на Тома.
— Ну ж бо. Ви обіцяли. — Клай чекав, що він от-от додасть: «І нехай ваші вірші будуть гарними, сеньйоре, інакше я випущу в вас кулю», — наче який-небудь бандит-убивця з вестерну Сема Пекінпа.
Том зробив крок до краю могили — там мусить бути голова, подумав Клай, але від утоми не міг пригадати. Та він навіть забув, як звали Директора — Чарльзом чи Робертом. Клуби туману вже обвивали ноги і щиколотки Тома, опоясували сухі стебла бобів. Він зняв свою бейсболку, а слідом за ним і Аліса. Клай вже простягнув було руку до голови, а потім згадав, що в нього немає головного убору.
— Правильно! — вигукнув Джордан. Він посміхався, ошалівши від чуйності. — Геть капелюхи! Геть капелюхи на честь Директора! — Сам він був без капелюха, але вдав, що знімає його і підкидає у повітря. І Клая знову почав непокоїти його психічний стан. — А зараз вірш! Ну ж бо, Томе!
— Добре, — сказав Том, — але ти мусиш поводитися тихо. Виявляй повагу.
Джордан приклав пальця до губ, показуючи, що він зрозумів, і погляд убитої горем дитини свідчив про те, що розуму хлопчик ще не втратив. Друга, але не розум.
Клай застиг в очікуванні. Його дуже цікавило, що ж прочитає Том. Він сподівався на вірші Фроста, якийсь уривок із Шекспіра (авжеж, Директор би схвально поставився до Шекспіра, навіть якби це було «Коли ми знов зустрінемось утрьох»), а може, навіть щось із раннього Тома Маккурта. Але натомість почув те, чого аж ніяк не чекав від Тома. Тихо, витримуючи паузи між рядками, його друг почав:
— Не ув'язни милосердя Свого від нас, а милість та правда Твоя нехай завжди нас стережуть. Бо нещастя без ліку нас оточили, беззаконня наші досягли вже нас, так що й бачити не можемо. Вони численнішими стали за волосся на наших головах, і серця наші опустили нас... Зволь спасти нас, Господи, Господи, поспіши ж бо на поміч нам.
Аліса тримала у руці свою кросівку і заливалася гіркими сльозами в ногах могили. Вона зронила голову. Схлипування були сильними і повними туги.
Розпростерши руку із зібраними в кулак пальцями над свіжою могилою, Том провадив далі.
— Нехай посоромлені будуть і хай зганьблені будуть усі, хто шукає наших душ, щоб схопити їх! Нехай подадуться назад і нехай посоромлені будуть, хто бажає для нас лихого! Бодай скам'яніли від сорому ті, хто говорить до мене: Ага! Ага! Ось лежить мертвий, порох землі...
— Мені так жаль, Директоре! — закричав Джордан, його дзвінкий голос тремтів і зривався. — Мені так жаль, це неправильно, сер, мені так жаль, що ви померли. — Підкотивши очі, він повалився на свіжу могилу. Жадібні білясті пальці туману непомітно підкралися до нього.
Клай взяв хлопця за плече і намацав пульс на шиї. Серце билося впевнено і рівно.
— Просто зомлів. Що це ти читав, Томе?
Том хвилювався і почував себе ніяково.
— Досить довільний переказ сорокового псалма. Давай занесемо Джордана всередину...
— Ні, — відповів Клай. — Якщо він не дуже довгий, прочитай до кінця.
— Так, будь ласка, — благала Аліса. — Читай. Він такий гарний. Наче бальзам на душу.
Том знову повернувся обличчям до могили. Можливо, він намагався опанувати себе, а може, згадував, на чому зупинився.
— Ось лежить мертвий, порох землі, а ось ми, живі, нещасні й нужденні. Господи, подумай про нас. Ти — наша надія і наш Спаситель. Господи, не зволікай. Амінь.
— Амінь, — хором повторили Клай і Аліса.
— Давайте занесемо малого в дім, — сказав Том. — Тут від холоду задубіти можна.
— Цього тебе навчили святі сестри у Першій церкві Христа-Відкупителя у Новій Англії? — спитав Клай.
— О так, — відказав Том. — Багато псалмів напам'ять, за деякі Давали додатковий десерт. А ще я навчився просити милостиню на вулицях і за двадцять хвилин забезпечувати листівками на тему «Мільйон років у пеклі без жодного ковтка води» всю автостоянку біля офісу компанії «Сірз». Давайте вкладемо малого в ліжко. Б'юся об заклад, що він проспить до четвертої години завтрашнього дня, а прокинувшись, почуватиметься в сто разів краще.
— А раптом чоловік із порваною щокою прийде і побачить, що ми не послухалися його і досі тут? — спитала Аліса.
На думку Клая, питання було непоганим, але роздумувати над ним довго не варто. Одне з двох: або Лахмітник дасть їм фору в один день, або не дасть. І, несучи Джордана на горішній поверх, щоб покласти у ліжко, Клай зрозумів, що занадто втомився, аби через це непокоїтися.
Приблизно о четвертій годині ранку Аліса невиразно пробурмотіла Клаю з Томом «Добраніч» і попленталася спати. Двоє чоловіків сиділи в кухні, пили чай із льодом і майже не розмовляли. Схоже, говорити було нічого. А перед самим світанком з північного сходу крізь туман прорвався ще один сильний стогін, якийсь страхітливий через відстань. Він сколихнув повітря, як вереск мари у старому фільмі жахів, і саме в той момент, коли він почав слабшати, йому відповіли ще сильнішим криком із Ґейтена, куди Лахмітник повів свою нову, значно більшу зграю.