Зона покриття
Шрифт:
Наситивши голодного вовка у шлунку, Клай сказав:
— Томе, ти побачив тих хлопців із автостоянки біля торговельного центру. Я вже починаю думати, що треба тобі дати інше ім'я. Тепер ти будеш Оком Яструба.
Том заперечно похитав головою.
— Мені просто пощастило. А ще те світло з Рочестера. Розумієш, від заграви?
Клай кивнув. Усі кивнули у відповідь.
— Я випадково глянув у бік цвинтаря саме тієї миті та під правильним кутом і побачив відблиск стволів кількох рушниць. Я намагався себе переконати, що помилився, можливо, це штахети залізного паркану абощо, але... — Том зітхнув, подивився на боби, які ще залишалися в його банці, й відставив її вбік. — От вам і помилився.
— Може, то були мобілоїди, — сказав Джордан, сам у це не вірячи. Клай відчув це в його голосі.
— Мобілоїди не стоять уночі на варті, — заперечила Аліса.
— Можливо, зараз вони потребують менше сну, — сказав Джордан. — Раптом це закладено в їхню нову програму?
Чуючи, як він говорить про фонолюдей, наче вони органічні комп'ютері, що проходять цикл завантаження, Клай завжди внутрішньо здригався.
— І рушниць у них немає, Джордане, — сказав Том. — Вони їм просто не потрібні.
— Отже, тепер у них з'явилося кілька зрадників, які стоять на варті, поки вся ця краса спочиває, — підсумувала Аліса. У її голосі, сповненому ледь помітного презирства, бриніли сльози. — Сподіваюся, вони згниють у пеклі.
Клай промовчав, але піймав себе на згадці про людей, з якими вони зустрілися раніше тієї ж ночі. Тих, що штовхали возики з супермаркету. Він згадував, який страх і відраза звучали в голосі чоловіка, що назвав їх ґейтенськими головорізами. «З таким самим успіхом він міг назвати нас бандою Ділінджера [37] , — подумав Клай. — Я більше не вважаю їх божевільними мобілоїдами. Тепер я називаю їх фонолюдьми. Чому б це? — Наступна думка була ще тривожнішою. — Коли зрадник перестає бути зрадником?» Відповідь, принаймні для нього, була очевидною: коли зрадники стають більшістю. Тоді ті, що зрадниками не були, перетворюються на...
[37]
Джон Герберт Ділінджер (1903—1934) — ґанґстер часів Великої депресії. Вважається знаковою фігурою серед злочинців.
Так, якби ти був романтиком, то назвав би цих людей «підпіллям». А якби не був, то охрестив би їх перебіжчиками.
Чи просто злочинцями.
Вони швидко дійшли до селища Гейес-Стейшн і заночували в напівзруйнованому мотелі під назвою «Шепіт сосен». Звідти було добре видно дороговказ із написом «ТРАСА-19, 7 МИЛЬ СТЕНФОРД БЕРВІКС КЕНТ-ПОНД». Черевики за двері номерів, у яких зупинилися, не виставляли.
Схоже, у цьому більше не було потреби.
Він знову стояв на платформі посеред того клятого поля, позбавлений можливості поворухнутися, на виду у всіх. На горизонті виднілися обриси скелетоподібної конструкції, на верхівці якої блимала червона лампочка. Футбольне поле було навіть більшим за «Фоксборо». Його друзі вишикувалися в одну шеренгу з ним, але тепер вони були не самі. Уздовж відкритого майданчика були розставлені схожі платформи. Ліворуч від Тома стояла вагітна жінка у футболці «Гарлей-Девідсон» зі зрізаними рукавами. Праворуч від Клая — літній джентльмен, трохи, але не набагато молодший за Директора, з волоссям, у якому пробивалася сивина, стягнутим у кінський хвіст на потилиці, і похмурим від переляку поглядом на видовженому інтелігентному обличчі. За ним стояв молодший чоловік, на голові в якого була потерта бейсболка з написом «Дельфіни з Маямі».
У тисячному натовпі Клай бачив знайомі обличчя, і це його не здивувало. Зрештою, хіба не так усе відбувається уві сні? Зараз ти перебуваєш у телефонній будці зі своєю вчителькою молодших класів, а наступної миті вже стоїш на оглядовій площадці «Емпайр-Стейт-Білдінґ» з трьома дівчатами з «Дестініз Чайлд».
«Дестініз Чайлд» у цьому сні не було, але Клай побачив голого молодика, який вправно орудував автомобільними антенами (тепер він був одягнений у бавовняні штани й чисту білу футболку), чоловіка з похідним рюкзаком, що називав Алісу маленькою леді, і кульгаву бабусю. Вона показала жестом на Клая та його друзів, що стояли, вишикувавшись уздовж п'ятдесятиярдової лінії, й заговорила до своєї сусідки... Клай без подиву помітив, що це була вагітна невістка пана Скоттоні. «Це ґейтенські головорізи», — сказала кульгава бабуся, і вагітна невістка пана Скоттоні глумливо всміхнулася, піднявши повну верхню губу.
«Допоможіть мені! — крикнула жінка, яка стояла на платформі поряд із Томом. Вона зверталася до невістки Скоттоні. — Я теж, як і ви, хочу народити дитину! Допоможіть!»
«Слід було думати про це, коли ще був нас», — відповіла невістка Скоттоні, і тут Клай зрозумів, що насправді ніхто не розмовляє, як і в попередньому сні. Йде телепатичний обмін думками.
Лахмітник рушив уздовж шеренги, піднімаючи руку над головою кожного, до кого підходив. Він робив це, як Том над могилою Директора: випроставши долоню, загнувши донизу пальці. На зап'ясті Лахмітника Клай помітив якийсь ідентифікаційний браслет (можливо, то був один із сигнальних медичних пристроїв) і раптом зрозумів, що тут є електрика, бо світили ліхтарі. І збагнув іще дещо. Лахмітник міг підняти руку над головами кожного з них, хоча вони стояли на високих платформах, бо йшов він не по землі. Він піднявся на чотири фути і пересувався повітрям.
«Ось чоловік — божевільний, — казав він. — Ось жінка — божевільна». І щоразу натовп в один голос ревів у відповідь: «НЕ ТОРКАЙСЯ!» — і фонолюди, і нормальні. Бо тепер різниці між ними не було. У сні Клая вони були однакові.
Він прокинувся пізно, коли день уже наближався до вечора, і побачив, що зіщулився в клубок і міцно стискає пласку мотельну подушку. Вийшовши надвір, побачив Алісу й Джордана, які сиділи на бордюрі, що відділяв автостоянку від номерів. Аліса обіймала Джордана, його голова покоїлася в неї на плечі, а рукою він тримав її за талію. Волосся хлопчика на потилиці було скуйовджене. Автострада, що вела до траси-19 і заглиблювалася у штат Мен, була порожня, за винятком вантажівки «Федерал Експрес» з розчиненими настіж задніми дверцятами на білій розділовій смузі та розбитого мотоцикла.
Клай підійшов і сів поряд із ними.
— Вам часом...
— Ось дитина — божевільна, — сказав Джордан, не підводячи голови з Алісиного плеча. — Це про мене.
— А я — femina, — сказала Аліса. — Клаю, у Кашваці є величезний стадіон? Якщо є, то мене туди не затягнеш.
За ними зачинилися двері. Почулися кроки, що наближалися.
— Мене теж, — сказав Том, сідаючи поруч. — У мене багато недоліків, я сам це визнаю, але прагнення до самогубства ніколи не було одним із них.
— Я не впевнений, але, здається, там є тільки початкова школа, — відповів Клай. — Діти старшого віку, мабуть, їздять на автобусі до Ташмора.
— Це віртуальний стадіон, — озвався Джордан.
— Що? — спитав Том. — Хочеш сказати, як у комп'ютерній грі?
— Саме так. — Джордан підвів голову, не відриваючи погляду від порожньої дороги на Стенфорд, Бервікс та Кент-Понд. — Не зважайте, мені начхати. Якщо вони не збираються нас чіпати, ні фонолюди, ні нормальні, то хто тоді нас чіпатиме? — Клай ніколи не бачив такого дорослого виразу болю в дитячих очах. — Кому це потрібно?