Зона покриття
Шрифт:
Клай і Том вийшли на ґанок. Щоб спуститися вниз сходами, їм довелося подолати перепону у вигляді гори розплавлених стереосистем, відкинувши їх убік. Надворі нічого не було видно: весь світ оповив туман. Трохи постоявши там, чоловіки повернулися в будинок.
Ані смертельний крик, ані відповідь із Ґейтена не розбудили Алісу та Джордана. Хоча 6 це тішило. Атлас доріг, м'ятий і з загнутими кутиками, лежав на столі в кухні. Погортавши його, Том сказав:
— Можливо, крик долинув із Гуксета чи Санкука. Це два великих міста — тобто великих для Нью-Гемпширу — на північному
Клай похитав головою.
— Сподіваюся, багатьох, — не вгавав Том; на його обличчі з'явилася неприємна сардонічна усмішка. — Сподіваюся, не менше тисячі, і смажили вони їх на повільному вогні. Мені згадалася одна мережа ресторанів, яка рекламувала курей-гриль. То ми рушаємо завтра вночі?
— Якщо Лахмітник дозволить нам прожити цей день, то гадаю, ми муситимемо йти. Ти так не вважаєш?
— Ми не маємо вибору, — відповів Том, — але скажу тобі одну річ, Клаю. Я почуваюся мов бик, якого ведуть на бійню жерстяним жолобом. Мені навіть здається, що я чую запах крові своїх муу-побратимів.
У Клая було таке саме відчуття, але знову поставало питання: якщо груповий розум жадає крові, чому б не зробити це тут? Замість залишати на ґанку розплавлені стереосистеми й улюбленця Аліси, вони могли б влаштувати бійню ще вчора.
Том позіхнув.
— Я йду спати. Ти спроможний посидіти ще години зо дві?
— Може, й так, — сказав Клай. Взагалі-то спати йому не хотілося зовсім. Тіло відчувало знесилення, проте розум працював, як заведений. Коли він починав трохи заспокоюватись, у пам'яті сплив звук, з яким ручка виходила з ока Директора: тихий пронизливий скрегіт металу об кістку. — А чому ти питаєш?
— Бо якщо вони вирішать вбити нас сьогодні, то я вважаю за краще накласти на себе руки, ніж потрапити їм у лапи. Я бачив, як вони це роблять. Згоден?
Клай подумав, що коли Директора змусив всадити ручку собі в око колективний розум, представником якого був Лахмітник, то варіант самогубства для чотирьох мешканців Читем-лоджу, що залишилися в живих, відпадає. Але дати змогу Томові піти в ліжко з цією думкою йому зовсім не хотілося, тож він просто кивнув.
— Я візьму всю зброю нагору. У тебе ж є той здоровенний старий револьвер сорок п'ятого калібру?
— Красунчик Бет Нікерсон? Так.
— Тоді добраніч. І якщо побачиш — чи відчуєш — що вони йдуть, кричи. — Том зробив паузу. — Звісно, якщо у тебе буде на це час. І якщо вони дозволять.
Клай дивився, як Том виходить з кухні, й думав про те, що Том завжди на крок попереду нього. Думав, як сильно йому подобається Том. Думав, що йому хотілося б взнати його краще. Але шанси не надто великі. А Джонні та Шарон? Вони ще ніколи не здавалися такими далекими.
О восьмій годині ранку Клай сидів на лавці в «саду перемоги», як називав його Директор, переконуючи себе у тому, що, якби не страшна втома, він би підняв свій важкий зад і зробив би для старого щось на зразок надгробної таблички. Багато часу це б не забрало, а Директор
Невдовзі настане чудовий прохолодний осінній день — у такий гарно збирати яблука, робити сидр і грати в тач-футбол на задньому подвір'ї. Поки що туман густою пеленою вкривав землю, але ранкове сонце вже пробивалося крізь нього, і крихітний світ, у якому сидів Клай, став сліпучо-білим. У повітрі зависли роздрібнені суспендовані краплини води, і перед його втомленими очима мінилися сотні маленьких веселок.
І раптом із цієї сліпучої білизни матеріалізувалося щось червоне. Якусь секунду пуловер Лахмітника, здавалося, плив у повітрі сам по собі, а потім, коли він переміщувався садом у напрямку Клая, над ним матеріалізувалося темно-коричневе обличчя, під ним — руки власника. Цього ранку каптур був натягнутий на голову й облямовував усміхнене понівечене обличчя й очі живого мерця.
Високе чоло вченого, спотворене рубцем.
Брудні безформні джинси, з порваними кишенями, які він не знімав уже цілий тиждень.
Напис «ГАРВАРД» на вузьких грудях.
Револьвер Бет Нікерсон висів на поясі в кобурі. Клай навіть не торкнувся його. Лахмітник зупинився футів за десять від нього. Він — воно — стояв на могилі Директора, і Клай знав, що це не випадковість.
— Чого тобі треба? — спитав він у Лахмітника і тут же відповів на власне питання. — Сказати. Тобі.
Клай витріщився на Лахмітника, від несподіванки йому відняло мову. Це можна було пояснити лише телепатією. Лахмітник всміхнувся (наскільки взагалі здатний був усміхатися з розірваною нижньою губою) і розвів руками, наче промовляючи: «Пусте, воно того не варте».
— Тоді кажи, що хотів, — відрізав Клай і спробував приготуватися до того, що його позбавлять голосу вдруге. І зрозумів, що до такого підготуватися неможливо. Ти почуваєшся усміхненим поліном на коліні в черевомовця.
— Ідіть. Увечері. — Клай зосередився і відповів: — Годі, припини це!
Лахмітник — уособлення абсолютного терпіння — чекав.
— Думаю, що зможу тобі опиратися, якщо докладу зусиль, — сказав Клай. — Не впевнений, але думаю, що зможу.
Лахмітник чекав, його обличчя промовляло: «Ти все сказав?»
— Ну давай, — сказав Клай і продовжив: — Я міг привести. Інших. Я прийшов. Сам.
Клай подумав, а чи не пов'язана воля Лахмітника з усією зграєю, і дійшов висновку, що так і є.
— Йдіть. Сьогодні. На північ. — Клай чекав. Але коли зрозумів, Що Лахмітник більше не позбавлятиме його голосу, принаймні поки що, то запитав: — Куди? Чому?
Цього разу слів не було, але натомість перед ним постала картинка. Вона була такою чіткою, що Клай не зрозумів, чи то вона в його свідомості, чи то Лахмітник якимось чином примудрився показати її на блискучому екрані туману. Це був той напис рожевою крейдою, який вони бачили посередині Академічної авеню: