Зона покриття
Шрифт:
— Дурня, ви зовсім не переконані у цьому! — закричав Джордан. На думку Клая, це були перші слова, які він промовив після того, як вони вийшли за межі Ґейтена.
— Може, й так, а може, й ні, — відповів чоловік, — але в них є якась надприродна сила. Щоб це зрозуміти, багато розуму не потрібно. Вони кажуть, що дадуть нам спокій тільки в тому разі, якщо ми облишимо їх... і вас. Ми згодні.
— Якщо ви вірите у те, що вони вам говорять — або навіюють, — то ви бовдур! — спересердя вигукнула Аліса.
Чоловік повернувся обличчям до дороги, підніс руку в повітря, потряс нею і зробив жест, у якому поєднувалось «бувайте» та «пішли ви на...», і більше не мовив ані слова.
Усі четверо провели поглядами людей із магазинними возиками, поки ті не зникли з поля зору, потім перезирнулися над столиком для пікніка, на якому колись давно чиїсь ножі повиводили ініціали.
— Отже, тепер ми знаємо, — сказав Том. — Ми ізгої.
— Може, й ні, якщо фонолюди хочуть, аби ми пішли туди, куди йде решта — як він їх назвав? — решта нормальних, — сказав Клай. — Можливо, ми — не ізгої, а щось інше.
— А хто ж ми тоді? — спитала Аліса.
Клай мав щодо цього одну ідею, але озвучувати її не захотів. Якщо це й робити, то тільки не опівночі.
— Зараз мене більше цікавить Кент-Понд, — сказав він натомість. — Я хочу... мені потрібно дізнатися, чи знайду я дружину і сина.
— Навряд чи вони й досі там, правда? — дуже тихо і м'яко спитав Том. — Тобто, хай там як для них все склалося, нормальні вони чи ні, швидше за все, їх немає в місті.
— Якщо з ними все гаразд, то вони мусять залишити вісточку, — сказав Клай. — У будь-якому разі, треба йти саме туди.
І поки він не дістанеться до свого дому і не з'ясує все, то не замислюватиметься над тим, навіщо Лахмітнику було відсилати їх у безпечне місце, якщо люди там ненавидять їх і бояться.
Або над тим, чому Кашвак=Без-Моб — безпечне місце, якщо про нього знають фонолюди.
Вони повільно пробиралися на схід, у напрямку траси-19, шосе, що мусило привести їх до штату Мен, але тієї ночі перейти кордон штату не змогли. Усі дороги в цій частині Нью-Гемпширу, схоже, проходили через невеличке містечко Рочестер, а воно згоріло дотла. Епіцентр пожежі досі тлів, і від нього в усі боки розходилося сяйво, яке нагадувало радіоактивне. Аліса впевнено повела їх в обхід найстрашніших руїн напівколом на захід. Кілька разів вони бачили напис «КАШВАК=БЕЗ-МОБ», надряпаний на тротуарах. В одному місці він був виведений за допомогою балончика з фарбою на поштовому ящику.
— Штраф у квінтильйон доларів і довічне ув'язнення в Ґуантанамо, — насмішкувато сказав Том.
Їхній маршрут пролягав через величезну автостоянку біля торговельного центру Рочестера. Ще задовго до того, як вони потрапили туди, до їхніх вух долинула надто гучна музика. Джазове тріо у стилі нью-ейдж без особливого натхнення виконувало якусь композицію, під яку, на думку Клая, добре робити покупки. Автостоянка була похована під сміттям — машини, що залишалися на ній, занурились у нього по колеса. Вітер поширював сморід гнилого м'яса, що йшов від мертвечини.
— Зграя десь недалеко, — прокоментував Том.
Це було на цвинтарі поряд із торговельним центром. Ідучи своїм маршрутом, вони мусили обігнути його з півдня й заходу, але, покинувши автостоянку, підійшли так близько, що побачили крізь дерева червоні вічка стереосистем.
— Може, нам їх прикінчити? — зненацька запропонувала Аліса, коли вони знову ступили на Норт-Мейн-стрит. — Десь тут точно мусить бути нікому не потрібна цистерна з пропаном.
— Так, бебі! — вигукнув Джордан. Уперше пожвавішавши відтоді, як вони покинули Читем-лодж, хлопчик підніс угору обидва кулаки й потрусив ними. — За Директора!
— Думаю, не варто цього робити, — сказав Том.
— Боїшся, що їм увірветься терпець? — спитав Клай. Він зі здивуванням відзначив, що божевільна ідея Аліси припала йому до душі. У тому, що підпалити іншу зграю — це безум, він навіть не сумнівався, проте...
«Я готовий, бо це найгірша версія «Місті» [36] , яку я чув за все своє життя, — подумав він. — Вона мене вже до печінок дістала».
— Та ні, — замислившись, відповів Том. — Бачиш он ту вулицю? — Він показав на запруджену машинами дорогу, яка пролягала між торговельним центром і цвинтарем. Майже всі автомобілі стояли так, що можна було зрозуміти: вони намагалися від'їхати від торговельного центру. Клай з легкістю уявив собі, як ці машини, переповнені людьми, намагаються дістатися додому після Імпульсу. Люди хочуть дізнатися, що трапилося, чи з їхніми рідними все гаразд. Без задньої думки вони тягнуться до своїх телефонів у машинах, мобільних телефонів.
[36]
«Місті» — джазова композиція, написана 1954 року піаністом Еролом Гарнером.
— А що з нею? — не розуміючи, спитав Клай.
— Давайте пройдемося нею трохи. Тільки дуже обережно.
— Що ти там побачив, Томе?
— Краще я поки що помовчу. Може, й нічого. Тримайтеся проїжджої частини, йдіть під деревами. Затор такий, що аж страшно. Там точно будуть трупи.
Між Тумблі-стрит і Вестсайдським цвинтарем справді лежали дюжини покійників, що розкладалися відповідно до грандіозного плану подій. На той момент, коли вони дісталися смуги дерев, «Місті» змінило солодке, мов сироп від кашлю, виконання «Я залишив своє серце у Сан-Франциско», і знову перед їхніми очима постали червоні індикатори живлення. А тоді Клай побачив іще дещо й став мов укопаний.
— Господи, — прошепотів він. На знак підтвердження Том кивнув.
— Що? — так само тихо спитав Джордан. — Що там?
Аліса мовчала, але, простеживши за її поглядом і побачивши пониклі плечі, Клай зрозумів: вона побачила те саме, що й він. По периметру цвинтар охоронявся чоловіками з рушницями. Клай відвернув голову Джордана і побачив, що плечі хлопчика теж опустилися.
— Ходімо, — прошепотів малий. — Мене нудить від цього запаху.
У Мелроуз-корнер, приблизно за чотири милі північніше Рочестера (вони досі бачили червону заграву, яка то росла, то зменшувалася на південному горизонті), четвірка подорожніх набрела на інше місце для пікніка. Цього разу тут були не тільки столи, а й невеличка ямка для вогнища, вимощена камінням. Клай, Том і Джордан назбирали сухого хмизу. Аліса заявила, що вона ґьорлскаут, й одразу ж підтвердила свої вміння, розклавши невелике охайне багаття і підігрівши на ньому три банки консервів, які вона назвала «бобами для безробітних». Поки вони їли, повз них пройшли дві невеликі групи подорожніх. Обидва гурти обмінялися поглядами, але ніхто не помахав рукою і не озвався бодай словом.