Зона покриття
Шрифт:
— Знаю, — сказав Том. — Знаю. — І тут же різко наказав Джорданові: — Перестань на неї дивитися, Джордане, від цього вона не встане й не піде.
Джордан не звернув на його слова жодної уваги і дивився на подзьобаний круками труп у бейсболці «тюленів».
— Досягнувши якогось базового програмного рівня, фонери почали займатися своїми, — сказав хлопчик. — Навіть витягуючи їх з-під трибун і викидаючи в болото, вони принаймні щось намагалися зробити. Але до наших їм немає діла. Вони залишають їх гнити там, де вони впали. — Він повернувся до Клая й Тома. — Не має значення, що вони кажуть чи обіцяють. Ми не можемо їм вірити, — розлючено вигукнув він. — Не можемо, і крапка.
— Цілком з тобою згоден, — відповів Том.
Клай
— Я теж.
Том вказав головою в бік муніципалітету: там досі світилися кілька аварійних ламп, що живилися від акумуляторів з тривалим терміном служби. Лампи відкидали померкле жовтаве світло на автомобілі працівників, завалені опалим листям.
— Ходімо подивимося, що вони залишили після себе.
— Так, ходімо, — кивнув Клай. Джонні там не буде — у цьому він не сумнівався, — але десь у глибині душі ще теплилася зовсім крихітна, дитяча, незгасаюча надія, що посеред цього кошмарного сну наяву він почує крик «Татусю!» і його син кинеться в його обійми, живий, неушкоджений і справжній.
Побачивши напис на подвійних дверях муніципалітету, вони одразу зрозуміли, що там нікого немає. У неяскравому світлі аварійних ламп великі неохайні мазки червоної фарби були більше схожі на засохлу кров:
КАШВАК=БЕЗ-МОБ
— А цей Кашвак далеко звідси? — спитав Том.
Клай замислився.
— Здається, вісімдесят миль, майже прямо на північ. Більша частина шляху пролягає через трасу-160, але якою дорогою дістатися до нього з ТР, я не знаю.
— А що таке ТР? — спитав Джордан.
— ТР-90 — це поселення, яке входить у муніципальну квазікорпорацію. Там є двійко маленьких сіл, кілька кар'єрів, невеликі резервації індіанців-мікмаків на півночі, але здебільшого там ліси, ведмеді й олені. — Клай поторсав за ручку, і двері відчинилися. — Я хочу подивитися, що там усередині. Вам, хлопці, не конче заходити, якщо не хочете... я вас зрозумію.
— Та ні, ми зайдемо, — заперечив Том. — Правда, Джордане?
— Авжеж. — Джордан зітхнув, як маленький хлопчик, якому загадали робити важку роботу. А потім посміхнувся. — Погляньте, лампочки світять. Невідомо, коли ми ще таке побачимо.
Джонні Ріддел не вискочив із темної кімнати, щоб кинутися в обійми свого тата, але в приміщеннях муніципалітету досі відчувався запах їжі, яку на газових грилях і жаровнях готували люди, що зібралися тут після Імпульсу. Біля дверей великої зали засідань, на довгій дошці оголошень, на яку колись вивішували інформацію про міські справи і події, що незабаром відбудуться, висіло близько двох сотень записок. Клай, перебуваючи у такому напруженні, що йому навіть дихалося важко, заходився вивчати їх із завзяттям вченого, впевненого, що знайшов втрачене Євангеліє від Марії Магдалини. Він боявся того, що може знайти, але ще більше боявся, що не знайде потрібної йому записки. Том і Джордан тактично залишили його і пішли до зали засідань, у якій біженці накидали повно сміття. Впадало в око, що вони провели тут кілька ночей, сподіваючись на порятунок, який так і не прийшов.
З прикріплених записок Клай зрозумів: у вцілілих виникло переконання в тому, що вони можуть сподіватися на більше, ніж порятунок. Вони вважали, що у Кашваці на них чекає спасіння. І чому саме в цьому містечку, якщо в усій окрузі ТР-90 (і звичайно ж, на півночі й заході) не було стільникового зв'язку, передавання й приймання сигналу? Щодо цього в записках ясності не було. У більшості з них, схоже, малося на увазі, що читачі усе зрозуміють без зайвих пояснень. Це була ситуація, у якій «усі знають і йдуть». Але навіть автори, що писали більш-менш зрозуміло, вочевидь намагалися урівноважити та тримати
Передивившись три чверті повідомлень на дошці, Клай помітив аркуш, списаний знайомим округлим почерком його сина: він був наполовину прикритий запискою від Айріс Нолан — дами, яку Клай добре знав (вона на добровільних засадах працювала в крихітній міській бібліотеці), — і подумав: «Дякую Тобі, Господи. Безмежно Тобі дякую». Обережно, щоб не порвати, він зняв записку з дошки.
На аркуші стояла дата: третє жовтня. Клай спробував згадати, де він був у ніч третього жовтня, але не зміг. Може, у коморі у Норт-Редінґу чи в мотелі «Затишна долина», поблизу Метуена? Він схилявся до думки про комору, але абсолютної певності не було. У голові був хаос, і якщо думати занадто довго, то виходило, що чоловік із ліхтариками по обидва боки голови біг із автомобільними антенами, роблячи ними випади в повітрі, що пан Рікарді пішов із життя, не повісившись, а наглитавшись товченого скла, а огірки й помідори в Томовому саду їла Аліса.
— Годі, — прошепотів він, зосередившись на записці. Граматика і стиль цього разу були трохи кращими, але під час написання записки Джонні страждав — це відчувалося дуже сильно.
3 жовтня
Татусю!
Сподіваюся, ти живий і прочитаєш цю записку. Мені і Мітчу вдалося втекти, але Г'юї Дарден схопив Джорджа і, думаю, вбив його. Я і Мітч просто дуже швидко бігли.
Я відчуваю, що це моя провина, але Мітч, він сказав: як ти можеш знати, він же був фонер, як і інші, ти не винний.
Татусю, це ще не найгірше. Мама з ними, я сьогодні бачив її у одному зі «стад». (Так їх називають, стадами.) Вона виглядає не так погано, як інші, але я знаю, що якби я вийшов надвір, то вона б мене не впізнала і вбила б одразу, як тільки побачила. ЯКЩО ТИ ЇЇ ПОБАЧИШ, НЕ ДАЙ СЕБЕ ОШУКАТИ, МЕНІ ШКОДА, АЛЕ ЦЕ ПРАВДА.
Завтра чи післязавтра ми йдемо в Кашвак (це на півночі), мама Мітча тут, я так заздрю, що ладен його вбити. Тату, я знаю, що в тебе нема мобілки, і всі знають, що Кашвак безпечне місце. Якщо ти прочитаєш цю записку, БУДЬ ЛАСКА ПРИЙДИ Й ЗАБЕРИ МЕНЕ.
Люблю тебе всім Серцем,
твій син, Джон Гевін Ріддел
Навіть звістка про Шарон не приголомшила Клая, аж поки він не прочитав «Люблю тебе всім Серцем». І навіть це не стало б останньою краплею, якби не велика літера «С». Він поцілував підпис свого дванадцятирічного сина, подивився на дошку оголошень (в очах уже все пливло, двоїлося і троїлося, а потім розпадалося на уламки) і хрипло закричав від болю. До нього щодуху вже мчали Том і Джордан.
— Що таке, Клаю? — спитав Том. — Що сталося? — Помітивши аркуш паперу — жовту сторінку із зошита в лінійку, він висмикнув його з руки Клая. А тоді вони з Джорданом швидко пробіглися по ньому очима.
— Я йду в Кашвак, — сиплим голосом сказав Клай.
— По-моєму, це не надто розумно, Клаю, — обережно нагадав Джордан. — Зважаючи на те, що ми зробили в Академії Ґейтена.
— Мені байдуже. Я йду в Кашвак. Мені треба знайти сина.
Біженці, що знайшли притулок у муніципалітеті Кент-Понда, а потім вирушили (швидше за все, масово) до ТР-90 й Кашвака, залишили після себе чимало продуктів. Клай, Том і Джордан поїли консервованого салату з курятини з черствим хлібом і фруктового салату з банок на десерт.