Зона покриття
Шрифт:
Усі втрьох стояли так кілька секунд у світлі ліхтарів, а потім сивий чоловік дістав із нагрудної кишені м'ятої сорочки окуляри в чорній оправі і надів їх. У нього з рота йшла пара, що злітала у холодному нічному повітрі до дорожнього знака «ТРАСА-11», стрілки на якому були спрямовані як на захід, так і на північ.
— Так, так, — сказав він. — Президент Гарварда сказав, що ви, ймовірно, пройдете цією дорогою. Аж ось і ви. Розумний хлопець цей Президент Гарварда, хоч і замолодий для такої посади. І, на мою думку, непогано було б йому звернутися до пластичного хірурга, перш ніж він зустрінеться з потенційними багатими спонсорами.
—
— Перестаньте світити мені в обличчя, молодий чоловіче, і я з радістю вам розповім.
Том і Джордан опустили ліхтарики. Клай теж, але одну руку тримав на рукоятці револьвера Бет Нікерсон.
— Я Деніел Гартвік, із Гавергілла, штат Массачусетс, — відрекомендувався сивий чоловік. — Ця молода пані — Деніз Лінк, також із Гавергілла. Джентльмен праворуч від неї — Рей Гейзенґа із Гроувленда, сусіднього містечка.
— Дуже приємно, — пробурмотів Рей Гейзенґа і вклонився: смішно, чарівно і незграбно. Клай зняв руку з рукоятки револьвера.
— Але наші імена вже не мають значення, — вів далі Деніел Гартвік. — Важливою є наша сутність, принаймні та, якою її сприймають фонери. — Він похмуро глянув на них. — Ми божевільні. Так само, як і ви.
Поки точилася розмова — говорив переважно Ден, — Деніз і Рей встигли приготувати скромну їжу над пропановим пальником («Ці консервовані сосиски не такі вже й погані, якщо кип'ятити їх довго-довго», — відзначив Рей). Свою розповідь Ден почав із того, що вже двадцять на третю ранку, а о третій він збирається знову вивести свій «хоробрий маленький загін» на дорогу. Сказав, що до світанку, поки не з'явилися мобілоїди, хоче встигнути подолати якомога більше миль.
— Бо вночі вони не виходять. Хоч у цьому в нас є перевага. Пізніше, коли програмування закінчиться чи вступить у завершальну стадію, можливо, вони й почнуть ходити після настання темряви, але...
— І ви теж дійшли такого висновку? — спитав Джордан, уперше відтоді, як померла Аліса, виявивши цікавість до розмови. Він ухопив Дена за руку. — Ви вважаєте, що вони перезапускаються, як комп'ютери, з жорстких дисків яких...
— ...стерли інформацію, — закінчив Ден таким тоном, наче це була найзвичайніша річ у світі.
— Ви... були вченим? — спитав Том. Ден відповів йому посмішкою.
— Я уособлював цілу кафедру соціології в Гавергілльському університеті мистецтв та техніки. Якби Президенту Гарварда наснився найжахливіший кошмар, то цим кошмаром був би я.
Ден Гартвік, Деніз Лінк і Рей Гейзенґа знищили не одну, а цілих дві зграї. Першу на задній стоянці гавергілльського звалища старих автомобілів, куди вони забрели випадково, коли їхній гурт ще складався з шести людей, що намагалися вибратися з міста. Це сталося через два дні після проходження Імпульсу, коли фонолюди ще були мобілоїдами, приголомшеними і готовими вбивати одне одного так само, як і нормальних, що траплялися на їхньому шляху. Перша зграя була маленькою — лише сімдесят п'ять мобілоїдів. Тоді вони скористалися бензином.
— Вдруге, у Нашуа, ми використали динаміт, який знайшли на будівельному майданчику, — сказала Деніз. — На той час ми вже були без Чарлі, Ральфа і Артура. Ральф та Артур просто пішли своїм шляхом. А Чарлі, бідолашний старий Чарлі, помер від серцевого нападу. Хай там як,
Сидячи навпочіпки біля пальника і помішуючи боби, що розігрівалися разом із сосисками, Рей підняв вільну руку і махнув нею.
— Після того, — провадив далі Ден Гартвік, — ми почали скрізь помічати ті знаки, «Кашвак=Без-Моб». Нам вони припали до душі, чи не так, Денні?
— Еге ж, — кивнула Деніз. — Всіх впускати, нікого не випускати. Ми йшли на північ, як і ви, а коли нам почали траплятися ці знаки, ми прискорили ходу. Тільки я була не в захваті від цієї ідеї, бо через Імпульс втратила чоловіка. Через цих паскуд моя дитина виросте без батька. — Побачивши, що Клай скривився, вона сказала: — Вибач. Ми знаємо, що твій хлопчик пішов у Кашвак.
Клай аж рота роззявив від здивування.
— Так, — підтвердив Ден, беручи тарілку, коли Рей почав роздавати їжу. — Президент Гарварда знає все, бачить усе, і на кожного в нього досьє... принаймні він хоче нас у цьому переконати. — Він підморгнув Джордану, і хлопчик щиро посміхнувся у відповідь.
— Ден мені все пояснив, — сказала Деніз. — Якась терористична група чи, можливо, просто двійко натхненних психів у гаражі розпочала це все, не підозрюючи, до яких наслідків це призведе. Фонери всього лише грають у цьому спектаклі відведену їм роль, ось і все. Вони не відповідали ні за що, коли були божевільними, і тепер не відповідають, бо...
— Вони керуються якимось стадним інстинктом, — підказав Том. — Як під час міграції.
— Це колективний інстинкт, але зовсім не міграція, — заперечив Рей, сідаючи з тарілкою в руках. — Ден вважає, що це інстинкт виживання, й більше нічого. Думаю, він має рацію. Чим би це не було, ми мусимо знайти притулок на час дощу. Розумієте, про що я?
— Ми почали бачити ці сни — після того як спалили першу зграю, — сказав Ден. — Владні сни. Ессе homo — insanus — цілком у дусі Президента Гарварда. Потім, коли ми підірвали зграю в Нашуа, Президент з'явився особисто і привів із собою близько п'ятисот нерозлучних друзів. — Він їв швидко й вправно.
— І залишив на порозі купу розплавлених стереосистем, — сказав Клай.
— Деякі були розплавлені, — відповіла Деніз, — а переважно то були уламки. — Вона посміхнулася одними губами. — Та нічого. У них геть немає музичного смаку.
— Ви називаєте його Президентом Гарварда, а ми — Лахмітником. — Том відставив тарілку вбік і відкрив свій рюкзак. Покопирсавшись у ньому, дістав малюнок, зроблений Клаєм у день вимушеного самогубства Директора. Очі Деніз стали круглими. Вона передала малюнок Рею, і той аж присвиснув.
Останнім малюнок взяв Ден, глянув і з повагою подивився на Тома.
— Це ви намалювали?
Том показав на Клая.
— Ви дуже талановитий, — сказав Ден.
— Колись учився, — відповів Клай. — Малював Пушка [40] . — Він повернувся до Тома, у якого в рюкзаку лежали карти. — Яка відстань між Ґейтеном та Нашуа?
[40]
Пушок — монстр із фільму «Калейдоскоп жаху» (1982 рік, режисер Джордж Ромеро, автор сценарію — Стівен Кінг).