Зона покриття
Шрифт:
Він страшенно сумував за своїми друзями. Той бідолаха надворі та його напарник з перегонів були єдиними спринтерами, яких він бачив за всю ту ніч, а гурти біженців узагалі не зустрічалися. Усю ніч він провів на самоті, наодинці зі своїми думками. Можливо, через погану погоду люди вирішили поховатися під дахи або ж тепер мандрували вдень. Тепер ніщо не стояло їм на заваді, бо фонери перейшли від вбивства до вербування.
Йому спало на думку, що цієї ночі не було чутно «музики зграй», як називала її Аліса. Можливо, всі зграї ночували на півдні, крім однієї великої (за його припущенням, це могла бути тільки велика зграя), що керує кашвацьким пунктом перетворення. Це не надто турбувало Клая. Навіть попри самотність, він усе одно сприймав відпочинок від «Сподіваюсь, ти танцюєш» та «Теми з "Літнього будинку"» як маленький подарунок.
Він вирішив, що йтиме ще максимум одну годину, а потім заповзе в якусь нору. Холодний дощ його просто вбивав. Із «Ньюфілдської факторії» він пішов, відвертаючи погляд від розбитого «корвета» і останків людського тіла біля нього, які заливав дощ.
Однак йшов він до самого світанку, частково тому, що дощ перестав, але основна причина полягала в іншому. На трасі-160 не було жодного притулку під накриттям, її обступав тільки ліс. Нарешті, приблизно о пів на п'яту, він проминув зрешечений кулями щит, на якому було написано «В'ЇЗД ДО ҐЕРЛЕЙВІЛЯ, ПОСЕЛЕННЯ МУНІЦИПАЛЬНОЇ КВАЗІКОРПОРАЦІЇ». Хвилин за десять по тому він пройшов повз місце, завдяки якому існував Ґерлейвіль — тобто ґерлейвільську каменоломню, величезний кар'єр з кількома прибудовами, самоскидами й гаражем біля підніжжя видовбаних гранітних стін. Клай на мить замислився, а чи не заночувати йому в одній із прибудов, але потім вирішив, що знайде ліпше місце, і пішов далі. Він досі не зустрічав подорожніх і не чув музики зграй, навіть здалеку. Враження було таке, наче він — остання людина на планеті.
Але це було не так. Хвилин за десять після того, як каменоломня залишилася позаду, Клай побачив з вершини пагорба, на який зійшов, невеличке село. Першою на його шляху виявилася каланча ґерлейвільської добровільної пожежної команди. На табличці перед входом було написано «НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО ЗДАЧУ ДОНОРСЬКОЇ КРОВІ В ДЕНЬ ХЕЛОУЇНА» (схоже, на північ від Спрінґвейла ніхто не міг написати це слово правильно). На автостоянці перед старою пожежною машиною, у якої був дуже непривабливий вигляд — відчувалося, що часи її молодості минули разом із закінченням корейської війни, — обличчям один до одного стояло двоє фонолюдей.
Коли Клай спрямував на них промінь свого ліхтарика, вони повільно повернулися, але зовсім не виявили до нього цікавості й знову втупилися один у одного. Це було двоє чоловіків, один років двадцяти п'яти, другий — імовірно, вдвічі старший за нього. Безперечно, це були фонери. Одяг брудний, от-от розлізеться, обличчя в порізах і подряпинах. Рука молодшого чоловіка мала такий вигляд, наче зазнала сильного опіку. У складках сильно розпухлих і, можливо, запалених повік блищало ліве око старшого. Але їх зовнішність не мала великого значення. Головним було те, що Клай відчув усередині: та сама дивна нестача повітря, яку вони з Томом відчули в конторі ґейтенської заправної станції «Сітґо», до якої зайшли по ключі до пропанових автоцистерн. Те саме накопичення всемогутньої сили.
Але ж була ніч. До світанку ще довго, бо небо вкрите щільною пеленою хмар. Що ці хлопці робили тут вночі?
Клай вимкнув ліхтарика, витяг револьвер Бет Нікерсон і став дивитися, що ж буде далі. Кілька секунд йому здавалося, Що не станеться нічого, все обмежиться дивним відчуттям нестачі повітря, очікуванням чогось, що от-от відбудеться. А тоді почувся високий металевий звук, наче в чиїхось руках завібрувало полотно пилки. Клай подивився вгору і побачив, що електричні дроти на стовпах перед пожежною станцією дуже швидко погойдуються вперед-назад, так швидко, що їх майже не видно.
— Іди — еть! — Слова давалися молодому чоловікові з величезним зусиллям: він мало не виштовхував їх із себе. Клай від несподіванки аж підскочив. Якби його палець лежав на гачку револьвера, обов'язково пролунав би постріл. Це вже було не «Ав» та «Іін», а справжні слова. Клаю здалося, що лунали вони і в його голові, але тихо-тихо. Немов відлуння, що помалу стихає.
— Сам... іди! — відповів старший чоловік. На ньому були мішкуваті шорти-бермуди з величезною коричневою плямою на сідницях. Чи то від бруду, чи то від лайна. Говорив чоловік, докладаючи таких самих неймовірних зусиль, але цього разу ніякого відлуння в голові Клай не почув — насправді він чув першого чоловіка. Парадоксально, але факт: завдяки цьому він тільки ще більше утвердився у своїх здогадах.
Вони геть про нього забули. У цьому він був упевнений.
— Моя! — знову виштовхнув із себе молодий чоловік. І зробити це йому було фізично важко: все тіло наче подалося вперед від зусилля, а за його спиною з кількох маленьких віконець на дверях гаража пожежної станції повилітало скло.
Запала довга мовчанка. Клай зачаровано спостерігав, вперше за весь час, відколи він пішов із Кент-Понда, геть забувши про Джонні. Старший чоловік, схоже, гарячково розмірковував, докладав неймовірних зусиль, щоб, як подумав Клай, висловити свою думку вголос — уперше відтоді, як Імпульс відібрав у нього мову.
На даху станції добровільної пожежної охорони (насправді трохи краще обладнаного, але все ж гаража) на якусь секунду зайшлася виттям сирена, наче крізь неї пропустили ілюзорний розряд електрики. А на допотопній пожежній машині швидко змигнули фари і червоні блималки, освітивши двох чоловіків, і моментально на підлозі з'явилися їхні тіні.
— Дідька! Лисого! — спромігся старший чоловік. Він випльовував слова, наче шматки м'яса, що стояли йому поперек горла.
— Мояинаї — вереснув молодий, і той самий голос у голові Клая прошепотів: «Моя машина». Насправді все було дуже просто. Замість печива вони сварилися через стару пожежну машину. Тільки відбувалася ця суперечка вночі (хай навіть наближався світанок, але було ще зовсім темно), і вони знову вже майже користувалися мовою. Чорт забирай, та вони говорили.
Але, схоже, розмови закінчилися. Молодий чоловік нахилив голову і з розгону вдарив старшого головою у груди. Той повалився на землю. Перечепившись через його ноги, парубок упав на коліна.
— Чорт! — крикнув він.
— Бля! — криком відповів інший. Жодних сумнівів бути не могло. «Бля» важко з чимось переплутати.
Силкуючись, вони знову підвелися і розійшлися на п'ятнадцять футів один від одного. Клай відчував їхню ненависть. Вона охопила його мозок і билася в очні яблука, намагаючись знайти вихід.
— Це... мояина! — сказав молодший чоловік. А у голові Клая голос молодика наче на віддалі прошепотів: «Це моя машина».
Старший зробив глибокий вдих, різко підняв угору вкриту струпами руку і показав молодшому середній палець.
— Сядь. На це! — сказав він чітко й зрозуміло.
Тепер уже обидва нахилили голови і кинулися один на одного. Від потужного тріску, яким супроводжувалося лобове зіткнення, Клай аж скривився. Цього разу повилітали всі вікна в гаражі. Сирена на даху зайшлася протяжним бойовим кличем і знову замовкла. Лампи денного світла в приміщенні пожежної станції спалахнули і приблизно три секунди живилися лише енергією божевілля. Раптом ожила музика: Бритні Спірс співала «Упс!.. Я зробила це знову». Два дроти високовольтної лінії електропередачі з плавним дзвінкотом лопнули і впали майже перед Клаєм, котрий поспіхом відступив на крок назад. Швидше за все, вони вже не під напругою, не повинні бути під напругою, але...