Зона покриття
Шрифт:
— Так, — миттєво погодився Джордан. — Це відбувається з нами насправді.
— Еге ж, — сказав Рей, не підводячи погляду. — Ми тут, так і є. — Він ляснув долонею по кам'яній стінці ямки для барбекю, і його обручка тихенько дзенькнула: дінь-дінь-дінь. — Це все реально. Ми знову разом — саме цього вони добивалися.
— Не розумію, — сказав Клай.
— Ми теж до кінця не розуміємо, — зізнався Ден.
— Вони значно могутніші, ніж я думав. Тільки це я й розумію. — Том зняв окуляри і заходився протирати скельця сорочкою. Його рухи були втомленими і неуважними. Зараз він
— У вас всіх змучений вигляд, — завважив Клай. Деніз розсміялася.
— Справді? Ну, ми доклали чимало зусиль, чесно. Залишивши тебе, ми пішли трасою-11 на захід. Ішли до самої зорі. Сідати на машину не було сенсу, бо на дорозі панував повний безлад. Місцями на чверть милі вільно, а далі...
— Знаю-знаю, дорожні рифи, — підтакнув Клай.
— Рей сказав, що коли ми опинимося на західному відрізку магістралі Сполдінґ, ситуація стане кращою, але ми вирішили провести день у мотелі з цікавенькою назвою «Сутінковий».
— Я чув про нього, — сказав Клай. — На узліссі Воґанського лісу. У моїх краях про це місце шириться погана слава.
— Справді? Ну добре. — Вона знизала плечима. — Отож, ми прийшли туди, і малий — Джордан — каже: «Зараз я вам зготую такий величезний сніданок, якого ви в житті не їли». А ми у відповідь: «Таке тільки наснитися може»... і сміх, і гріх, бо ці слова певним чином справдилися... але у мотелі є електрика, і він справді готує нам сніданок. Величезний, гігантського розміру сніданок. Ми всі налітаємо на нього. Це просто якийсь великодній обід, а не сніданок. Правильно я говорю?
Ден, Том і Джордан закивали. Рей, сидячи на краю ямки для барбекю, просто закурив чергову сигарету.
За словами Деніз, вони їли у столовій, і це надзвичайно здивувало Клая, бо ж він не сумнівався, що в «Сутінковому» ніякої столової немає: то був дешевий мотель, яких на кордоні штатів Нью-Гемпшир та Мен було як бруду. Подейкували, що з вигод там тільки душ з холодною водою та гарячі порноканали телебачення в номерах-пеналах.
Але історія, яку розповідала Деніз, ставала дедалі химернішою. Там, де вони снідали, стояв музичний автомат. Проте ніякого Лоуренса Велька та Дебі Бун — тільки те, що треба (включаючи пісню «Те, що треба» у виконанні Донни Самер), і замість піти спати вони дві чи три години з запалом протанцювали. Потім, перш ніж розійтися по ліжках, вони з'їли ще одну величезну страву (при цьому ковпак шеф-повара перейшов до Деніз). І після цього врешті-решт позасинали без задніх ніг.
— І нам наснилося, що ми йдемо, — з тривожною гіркотою в голосі, за якою вгадувалося безсилля, сказав Ден. Це був уже не той чоловік, якого Клай зустрів дві ночі тому. Той казав: «У мене практично немає сумнівів у тому, що ми можемо не пускати їх у свої думки, коли не спимо» та «Ми можемо врятуватися. Вони ще слабкі». Цей новий Ден тихо розсміявся, але зовсім не весело. — Так, нам точно це снилося, бо ми йшли. Увесь той день ми йшли пішки.
— Не зовсім увесь, — заперечив Том. — Мені снилося, що я за кермом...
— Так, ви вели машину, — тихо сказав Джордан. — Протягом години чи десь так, але ви
— Бачиш! — посміхаючись до Клая, мовив Том. Він скуйовдив Джорданові чуприну, що вже помітно відросла. — На якомусь рівні Джордан весь час усе знав.
— Віртуальна реальність. Ось що це було. Майже все одно що потрапити у відеогру. Тільки гра була б краща. — Джордан подивився на північ, у тому напрямку, у якому зник Лахмітник. У напрямку Кашвака. — Ця реальність стане кращою, коли вони вдосконаляться.
— Після настання темряви ці сучі діти не спроможні все це робити, — заговорив Рей. — Їм доводиться лягати у свою срану люлю.
— І в кінці дня ми теж полягали, — сказав Ден. — У цьому була їхня мета. Вимучити нас повністю, щоб ми не могли зрозуміти, що діється, навіть з настанням ночі, коли вони втратять контроль над нами. Протягом дня Президент Гарварда постійно знаходився неподалік, весь час у компанії немалої зграї, випромінюючи своє психічне силове поле і створюючи те, що Джордан називає віртуальною реальністю.
— Швидше за все, — погодилася Деніз. — Так-так.
Клай вирахував, що все це відбувалося, поки він спав у котеджі доглядача музею.
— Але вони хотіли не просто вимучити нас, — продовжив Том. — І навіть не змусити повернути на північ. Їм потрібно було, щоб ми знову зустрілися.
Усі п'ятеро отямилися у напівзруйнованому мотелі на тра-сі-47 — уже у штаті Мен, трохи південніше від Ґрейт-Воркс. За словами Тома, відчуття дезорієнтації було неймовірним. Не допомогли навіть звуки музики зграй, що лунала десь неподалік. Усі вони нутром відчували, що сталося, але словами це сформулював саме Джордан, і він же вказав їм на очевидне: їхня спроба втечі провалилася. Так, може, їм і вдалося б вислизнути з мотелю, у якому вони опинилися, та знову вирушити на захід, але чи далеко вони зайдуть цього разу? Вони виснажені. Гірше того, вони зневірилися. І саме Джордан вказав їм, що фонери могли підіслати кількох шпигунів із нормальних, щоб стежити за їхніми нічними пересуваннями.
— Ми їли, — сказала Деніз, — бо були не тільки втомлені, але й помирали з голоду. Потім ми насправді позасинали і прокинулися тільки наступного ранку.
— Першим устав я, — підхопив Том. — І побачив, що посеред двору стоїть Лахмітник власною персоною. Він легенько вклонився і махнув рукою в напрямку дороги. — Цей жест Клай пам'ятав дуже добре. Шлях вільний. Можете йти. — Я міг би його пристрелити (сер Швидкий був зі мною), але що б це змінило?
У відповідь Клай похитав головою. Геть нічого не змінило б.
Вони знову вирушили в путь, спочатку йдучи трасою-47. Потім, сказав Том, відчули, як їх у думках підштовхують до лісової дороги, не нанесеної на карту, що, схоже, повертала на південний схід.
— Цього ранку видінь не було? — спитав Клай. — Снів теж?
— Нічогісінько, — відповів Том. — Вони зрозуміли, що ми змирилися. Врешті-решт, вони ж уміють читати думки.
— Вони почули, що ми благаємо про пощаду, — тим самим знесиленим, гірким тоном додав Ден. — Рею, у тебе часом немає зайвої сигарети? Я покинув, але, мабуть, знову підсяду на цю звичку.