Зона покриття
Шрифт:
Холодний червоний світанок наступного дня після розставання з Томом та Джорданом застав Клая на околиці Спрінґвейла. Поряд зі спрінґвейльським музеєм лісу розташовувався невеликий і затишний на вигляд будиночок, який, мабуть, належав доглядачеві. Зламавши замок на бічних дверях, Клай увійшов і з радістю побачив, що в кухні є й пічка, і ручний насос. Була тут ще й повна харчів маленька комора, до якої не дісталися мобілоїди, що нишпорили в пошуках їжі. Цю знахідку він відсвяткував великою тарілкою вівсянки, приправивши страву розведеним з порошку молоком, а ще з цукром та родзинками.
На полиці в коморі, притулені один до одного, мов книжки в паперових обкладинках, знайшлися пакети з фольги, у яких виявився концентрат яєчні з беконом. Одну порцію він підсмажив, а решту пакетів запхав у рюкзак. Їжа була кращою, ніж він очікував, тож Клай заснув одразу, як тільки його голова торкнулася подушки в спальні.
По обидва боки траси тягнулися довгі намети.
То була не траса-11 з її фермами, містечками й відкритими полями (на якій приблизно через кожні п'ятнадцять миль траплялася цілодобова крамниця з бензозаправкою), а магістраль, прокладена у глухих місцях. Густий ліс підступав аж до кюветів обабіч дороги. По обидва боки білої розділової смуги стояли людські черги.
«Праворуч і ліворуч, — інструктував чийсь голос через гучномовець. — Ліворуч і праворуч, ставайте у дві шеренги».
Він був схожий на голос закликальника біля шатра для гри у бінґо на Ейкронському ярмарку, але підходячи все ближче уздовж центральної смути, Клай зрозумів, що цей гучний голос звучить у нього в голові. То був голос Лахмітника. Тільки Лахмітник — це лише (як там його називав Ден?) окозамилювач, і Клай чув голос зграї.
Ліворуч і праворуч, шикуйтеся у дві шеренги, правильно. Так-так.
«Де я? Чому ніхто не визвіряється на мене з криком: "Куди прешся, ставай у чергу!?"»
Попереду дві шеренги, як спуски з магістралі, розходилися в два боки: одна — у намет ліворуч, друга — у таке саме шатро з правого боку дороги. У таких наметах постачальники зазвичай ставили столи для фуршетів, щоб затінити їх у жаркий полудень. Клай бачив, що перед тим, як кожна черга заходила у намет, люди розділялися на десять чи дванадцять коротких черг. Вони були схожі на фанатів, що нетерпляче чекають, поки білетер відірве корінці їхніх квитків і пропустить до зали.
Посеред дороги, там, де подвійна черга розходилася праворуч та ліворуч, стояв сам Лахмітник, досі у своєму пошарпаному червоному «кенгуру».
Праворуч і ліворуч, пані та панове. Губи не ворушаться. Сама тільки телепатія, підсилена міццю зграї. Просуваємося, не стоїмо. У всіх буде можливість зателефонувати тому, кого ви любите, а далі на вас чекає зона без мобільного покриття.
Почуте вразило Клая, але це був шок од відомого, наче він щойно почув кінець смішного анекдоту, який вперше хтось розповідав років десять-двадцять тому. «Де це? — спитав він у Лахмітника. — Що ви робите? Що, чорт забирай, відбувається?»
Але Лахмітник навіть не глянув у його бік, і, звичайно ж, Клай розумів чому. У цьому місці траса-160 вела у Кашвак, і він бачив його уві сні. А щодо того, що відбувалося...
«Це мобільне бінґо, — подумав він. — Це мобільне бінґо, а то намети, у яких грають в цю гру».
Проходимо, проходимо, пані та панове, — навіював Лахмітник. — У нас дві години до заходу сонця, і ми хочемо обробити якомога більше людей, перед тим як зачинимося на ніч.
Обробити.
Чи це був сон?
Клай пішов за чергою, що звивалася у напрямку намету, схожого на павільйон, на лівому боці дорозі, наперед знаючи, що він там побачить. На чолі кожної короткої шеренги стояв один з фонолюдей, цих знавців Лоуренса Велька, Діна Мартіна та Дебі Бун. Кожному, хто опинявся попереду, білетер у брудному одязі (багато хто з них за останні одинадцять днів боротьби за виживання був покалічений сильніше, ніж сам Лахмітник) простягав мобільний телефон.
На очах у Клая найближчий до нього чоловік узяв запропонований телефон, тричі потикав у кнопки і жадібно підніс до вуха. «Алло, — мовив він. — Алло, ма? Ма? Ти там...» — І замовк. Очі стали бездумними, вираз обличчя — тупим. Телефон біля вуха трохи опустився. Посередник (кращого слова Клай дібрати не міг) забрав телефон, підштовхнув чоловіка, щоб той проходив, і жестом показав наступній людині, що можна підходити.
«Праворуч і ліворуч, — гукав Лахмітник. — Не зупиняємося».
Хлопець, який намагався додзвонитися до матері, ледве тягнучи ноги, вийшов із павільйону. За ним Клай бачив натовп із сотень людей, що безцільно блукали довкола. Часом хтось комусь заважав пройти і отримував за це легенького ляпаса. Але такого, як раніше, не було. Тому що...
Тому що сигнал змінився.
Праворуч і ліворуч, пані та панове, не зупиняємося, вас багато, роботи повно, а скоро впаде темрява.
Клай побачив Джонні. На хлопчику були джинси, кепка дитячої ліги й улюблена футболка «Ред Сокс» із ім'ям Тома Вейкфілда і номером на спині. Він саме опинився у голові черги за два відрізки од того місця, де стояв Клай.
Клай рвонув до нього, але йому вперше заступили шлях. «Геть з дороги!» — закричав він, але, ясна річ, чоловік, що застував йому шлях, нервово переминаючись з ноги на ногу, наче хотів у туалет, не міг його чути. Це ж був сон, і на додачу до цього Клай був нормальним і не мав здібностей телепата.
Він кинувся у проміжок між неспокійним чоловіком та жінкою, яка стояла за ним. Прорвався крізь наступну шеренгу, думаючи тільки про те, щоб дістатися до Джонні, і тому не звернув уваги на те, чи справжні ті люди, яких він штовхає. Він опинився біля Джонні саме у ту мить, коли якась жінка (з нестримним жахом він побачив, що це невістка Скоттоні, досі вагітна, але вже без одного ока) простягнула хлопчикові мобільний телефон «Моторола».
«Просто набери 911, — сказала вона, не розтуляючи рота. — Усі дзвінки йдуть через 911».