Зона покриття
Шрифт:
Старший чоловік впав на коліна, по щоках стрімко текла кров.
— Моя машина! — ясно промовив він і впав обличчям долілиць. Молодший повернувся до Клая, наче для того, щоб закликати його стати свідком перемоги. Кров витікала з-під його сплутаного брудного волосся, спливала поміж очей, довкола носа і потрапляла на губи. Клай побачив, що його очі зовсім не байдужі. Вони божевільні. І тут Клай одразу і безповоротно зрозумів: якщо це те, до чого приводить цикл, то врятувати Джонні вже не вдасться.
— Мояина! — верещав молодий чоловік. — Мояина, мояина! — Пожежна машина, ніби погоджуючись із ним, коротко забуркотіла двигуном. — МОЯИ...
Клай застрелив його і заховав револьвер у кобуру. «До дідька все... — подумав він — На п'єдестал мене можуть поставити тільки один раз». І все одно його трусило, немов у лихоманці. Вломившись до єдиного мотелю Ґерлейвіля, розташованого аж на околиці міста, довго не міг заснути. Замість Лахмітника уві сні до нього прийшов син, брудна дитина з безтямним поглядом, і коли Клай звернувся до нього на ім'я, сказав: «Іди. Бісу. Мояина».
Цей сон змусив його прокинутися задовго до настання темряви. Зрозумівши, що більше не засне, Клай вирішив знову йти далі. Вийшовши з Ґерлейвіля (хай навіть це й було гучно сказано — містечко розташовувалося на невеликому клаптику землі), він збирався їхати далі на автомобілі. Іти пішки не було причин. Тепер, коли перехрестя на трасі-11, де утворилося величезне звалище, позаду, схоже, траса-160 практично вільна. Просто у темряві під дощем він цього не помітив.
«Лахмітник та його друзі розчистили дорогу, — подумав він. — Авжеж, розчистили, це ж довбаний жолоб для худоби. Для мене це, мабуть, жолоб, що веде на бійню. Бо зі мною в них старі рахунки. Хочуть якомога швидше поставити на мені печатку «СПЛАЧЕНО» і відправити у архів. Шкода, що довелося розлучитися з Томом, Джорданом і тими трьома. Цікаво, вдалося їм знайти путівці, щоб пройти до центральної частини Нью-Гемпширу...»
Він зійшов на вершину пагорба, і думка обірвалася на середині. Унизу, посеред дороги, стояв маленький жовтий шкільний автобус із написом «ШКІЛЬНИЙ ОКРУГ 38 НЬЮФІЛД ШТАТ МЕН» на борту. На нього спиралися чоловік та хлопчик. Чоловік до болю знайомим дружнім жестом безтурботно обіймав хлопчика за плечі. Поки Клай стояв там мов укопаний, не вірячи власним очам, з-за тупого носа автобуса вийшов інший чоловік. Його довге сиве волосся було стягнуте ззаду в кінський хвіст. За ним ішла вагітна жінка у футболці. Не чорній, з написом «Гарлей-Девідсон», а зеленкувато-синій, але це точно була Деніз.
Помітивши його, Джордан почав гукати на ймення, вивільнився з обіймів Тома і рвонув назустріч. Клай теж побіг. Вони зустрілися ярдах у тридцяти від автобуса.
— Клаю! — закричав Джордан істеричним від радості голосом. — Це справді ви!
— Авжеж, я, — погодився Клай. Він підхопив хлопчика, підняв над землею і поцілував. Звичайно, Джордан — це не Джонні, але принаймні на деякий час може його замінити. Він міцно обійняв хлопчика, а потім поставив його на землю і уважно придивився до його змученого обличчя. Під очима хлопчика явно проступали коричневі кола від утоми. — Як, на Бога, ви тут опинилися?
Обличчя Джордана затьмарилося.
— Ми не могли... тобто, нам тільки снилося...
До них повільно наблизився Том. Він знову не звернув уваги на простягнуту Клаєм руку і міцно його обійняв.
— Як ти, Ван Ґоґу? — спитав він.
— Нормально. У біса радий вас усіх бачити, але не розумію... Том посміхнувся, втомлено і приємно водночас, наче посмішкою викидав білий прапор.
— Комп'ютерний хлопчик намагається сказати тобі, що, врешті-решт, вибору в нас не було. Ходімо з нами до маленького жовтого автобуса. Рей каже, якщо дорога буде вільною, а я впевнений, що так воно і буде, то в Кашваці ми опинимося ще до заходу сонця, навіть якщо їхати зі швидкістю тридцять миль на годину. Ти читав «Привид будинку на пагорбі»?
Спантеличений, Клай похитав головою.
— Бачив фільм.
— Там є одна слушна для нашої ситуації фраза: «Усі подорожі закінчуються возз'єднанням закоханих». Схоже, врешті-решт я зустрінуся з твоїм сином.
Вони пішли до шкільного автобуса. Не надто твердою рукою Ден Гартвік запропонував Клаю коробочку освіжаючих пастилок. Подібно до Джордана і Тома, він виглядав виснаженим. Клай, почуваючись мов уві сні, взяв одну пастилку. Хай там настав кінець світу, на смак вона була дуже міцною.
— Здоров, чоловіче, — сказав Рей. Він сидів за кермом автобуса — бейсболка «Дельфінів» повернута козирком назад, у руці димиться сигарета. Обличчя бліде і перекривлене. Погляд спрямований не на Клая, а крізь вітрове скло.
— Здоров, Рею, приймай гостей, — відповів Клай.
Обличчя Рея на коротку мить осяяла посмішка.
— Здається, я таке вже чув кілька разів.
— Аякже, мабуть, кілька сотень разів. Я б сказав тобі, що радий бачити, але, зважаючи на обставини, думаю, ти не хочеш цього чути.
— Там на горі є дехто, кого ти точно не радий будеш бачити, — відповів Рей, досі дивлячись прямо перед собою у вітрове скло.
Клай подивився. І всі теж повернули голови, щоб побачити. Приблизно за чверть милі на північ траса-160 піднімалася на інший схил. З вершини пагорба, досі у страшенно брудній «кенгурушці», яка на тлі сірого полуденного неба все одно лишилася яскравою, на них дивився Лахмітник. Навколо нього скупчилося близько п'ятдесяти фонерів. Він помітив, що вони дивляться на нього, підніс вгору руку і двічі махнув їм, з боку в бік, наче протираючи вітрове скло. А потім повернувся і пішов геть, оточений свитою (зграйкою, подумав Клай), котра утворила позаду нього щось на зразок клину. Невдовзі вони зникли з поля зору.
Хробак
Трохи далі по дорозі вони спинилися на місці для пікніка. Їсти нікому особливо не хотілося, але у Клая з'явилася можливість поставити свої питання. Рей не їв зовсім, просто сидів на краю викладеної камінням ямки для барбекю, курив і слухав. У розмову він не втручався. Клаю здалося, що він геть зневірився.
— Ми думаємо, що зупинимось тут, — сказав Ден, вказуючи жестом на клаптик землі, призначений для пікніків, який оточували ялинки й листяні дерева, розфарбовані в осінні кольори. Через нього протікав веселий струмок і пролягала похідна стежка, на якій стояв щит із написом «ІДУЧИ В ПОХІД, НЕ ЗАБУДЬТЕ КАРТУ!» — Мабуть, ми станемо тут, бо... — Він подивився на Джордана. — Скажеш чому, Джордане? Схоже, ти єдиний серед нас, хто найкраще це розуміє.